Експериментатор та першовідкривач: інтерв’ю із професором ЛНТУ Віктором Рудем
У нього в кабінеті аромат запашної кави, чекають на пригощання цукерки і майорять барвисті червоні троянди…ювілейні. На стінах висять фотографії колег - наукових товаришів, вишивані картини мами, на моніторі мерехтить фото із дружиною, а робочий стіл повен документів та досліджень. Саме у такій атмосфері зустрів нас доктор технічних наук, професор Віктор Дмитрович Рудь, який майже 40 років свого життя присвятив розбудові науки у Луцькому НТУ, а нещодавно відзначив 75-річний ювілей.
Перед нашою розмовою до кабінету Віктора Дмитровича завітав колектив його рідної кафедри прикладної механіки та мехатроніки, аби привітати ювіляра із особистим святом. Зарядившись святковим настроєм, професор поділився власними історіями життя, розповів про унікальність своїх наукових розробок, відносини зі студентами та відкрив секрет щастя.
«На моєму шляху траплялося багато порядних людей, науковців. Наприклад, мій перший опонент по кандидатській дисертації Жданович Геннадій Михайлович - один із корифеїв, засновників сучасних поглядів на порошкову металургію. Академік Лєбєдєв Анатолій Олексійович – з Інституту проблем міцності. Віктор Божидарнік – ректор Луцького НТУ. Мій духовний, науковий наставник і наставник по життю – Скороход Валерій Володимирович. А це мій перший випуск: Тулашвілі Юрій, Бондарєв Василь, Володя Дячук, Олександр Філіпчук… На сьогоднішній день маю 16 кандидатів наук і одного доктора», - показує на настінні фотографії Віктор Дмитрович, перед тим, як почати розповідь.
«Всі ми родом із дитинства»
-Розкажіть про те, де ви навчалися, як починався Ваш шлях?
-У мене є така парадигма: всі ми родом із дитинства. Є певні не дуже приємні моменти із дитинства, але може завдяки таким моментам (бідність, складні сімейні стосунки) я вийшов саме таким, яким я є. Народився на Полтавщині у селі Клепачі, як називаю себе сам «полтавська галушка» (усміхається, - ред.).
У дитинстві село мені здавалося великим, а років 7 тому, їхав у відрядження і заїхав на малу батьківщину. Подивився – така розвалина. При цьому, останні роки доводилося мені багато їздити і коли їдеш із Заходу відчувається, що ми просуваємося більше вперед, а ближче до Сходу, зупиняєш себе на думці, що потрапляєш в «совдепію». Хоча люди скрізь чудові, відношення усюди хороше.
Колись батьки поїхали на освоєння «целіни», про це багато можна розказувати. Жили ми в радгоспі Толбухінський, Кокчетавської області, потім батьки поїхали в Казахстан в Джамбузьку область, усюди своєрідна атмосфера і люди. Згодом переїхали у Фрунзе (сьогодні Бішкек – столиця Киргизії), де закінчив 7 класів і отримав атестат з відзнакою.
А коли хотів вступити у технікум, на першому ж іспиті отримав двійку, отака була різниця викладання і навчання. Деякі мої однокласники дещо зверхньо на мене дивилися, бо ж я не наздоганяв їх за програмою, тому намагався постійно вчитися, аби не відставати від інших. Придумав влаштувати для себе маленьку «екзекуцію»: натягнув дротика, зверху повісив кружку з водою і коли під час навчання засинав, зверху вода з кружки лилася на голову і я далі працював. Таким чином закінчив навчання в школі лише з однією трійкою.
«Якщо вже розкривати маленький секрет…»
-Ви навчалися у Томському політехнічному інституті – одному з кращих технічних ЗВО радянського простору. Як туди потрапили?
-Після школи поїхав вступати у Томськ. Тоді його населення складало близько 500 тисяч і майже 100 тисяч – були студенти. На той момент, і зараз так є, там функціонували 6 ЗВО, а ще технікумів скільки. І зранку, коли прямуючи в університет, бачиш натовпи молоді, які йдуть на навчання і це нагадувало першотравневі демонстрації.
Якщо вже розкривати маленький секрет, коли навчався у школі, мої однокласники поїхали на навчання в м. Томськ. А я вже за ними. Навчався за спеціальністю Технологія машинобудування, металорізальні верстати та інструменти. Науковою роботою почав займатися з третього курсу. Перед захистом дипломної проекту їздив впроваджувати свої наукові розробки на Сестрорецькому інструментальному заводі та Нижньотагільському металургійному комбінаті.
-Але у Томську ви зустріли Надію Терентіївну… (професор Луцького НТУ, дружина Віктора Дмитровича, - ред.)
- Цікава історія, як я її знайшов. Вона вчилася на хімічному факультеті, де переважно були дівчата, я – на машинобудівному, де більше хлопців. По суботам дівчата приходили до нас на танці, а на знак подяки запрошували нас до себе. І от мій товариш по кімнаті каже: «От на ту, що маленька, ти на неї не дивись, це - моя». А хочеться ж зробити на зло (сміється, ред.). Почав розмовляти, а виявляється, дівчина теж з України з Хмельниччини. І так у нас склалося, про що зовсім не жалкую. Як зараз пам’ятаю, було це 18 березня 1967 року.
«Ще не будучи працевлаштованим в ЛНТУ, заключив договір із партнером»
-Чому не залишилися у Томську? Як потрапили в Луцьк?
-Надія захистила кандидатську дисертацію в Томську трохи раніше, я захистився у 1984 році в Мінську. Ми тоді жили у гуртожитку, уже мали двоє діток. Перспектив отримати житло не мали найближчих 5 років. Приїхали у Луцьк, а наші колеги працювали тут уже. Наприклад, Володимир Меркулов - колишній генеральний директор ДПЗ №28, який теж навчався в Томську.
Пішли до Віктора Божидарніка, а він каже, що йому інженери потрібні, тому запропонував подати кандидатуру на конкурс. Я так і зробив та повернувся в Томськ на роботу, де працював на посаді старшого викладача кафедри «Технологія машинобудування». Невдовзі прийшов виклик з Луцька, що я пройшов по конкурсу і уже за тиждень мене звільнили. 13 жовтня 1985 року я виїхав машиною з Томська, а 21 жовтня був в Луцьку. Тут же згодом і Надія Терентіївна почала працювати.
-З чого почалася наукова кар’єра у Луцькому НТУ?
-Як тільки переїхав у Луцьк, із кафедрою технології машинобудування на день науки ми пішли на ПАТ «Електротермометрія», і ще не будучи працевлаштованим, я заключив господарський договір. Запропонував менш матеріалоємний процес виготовлення крильчатки лічильника і ми підписали угоду. Згодом, за результатами виконання наукової роботи з «Термометрією», ми розробили рекомендації з будівництва у них на дільниці порошкової металургії, замовили обладнання і перевели виробництво в ідеально чистий формат роботи, як раніше надивився у Пермі.
Так само працювали з підшипниковим заводом, розробивши технології утилізації промислових відходів. Ми внесли зміни у технологію утилізації, вдосконалили її, аби переробляти відходи на місці, відокремлюючи металеву фракцію від абразива і нікуди не вивозити.
«Перший в світі виявив контур пластичності для структурно-неоднорідних матеріалів»
-Якими науковими здобутками ви по правді пишаєтеся?
-Вважаю, що найбільше моє досягнення – це дослідження властивостей структурно-неоднорідних матеріалів. Хоча захищався по порошковій металургії, та в аспірантурі вчився за спеціальністю «Механіка твердого деформівного тіла». Тоді мені поставили завдання дослідити вплив першого інваріанту, об’єктом дослідження були пористі матеріали. Ніхто цим не займався, тільки у роки світової війни. Тож найбільше досягнення, це мабуть те, що я перший в світі виявив контур пластичності для структурно-неоднорідних матеріалів.
Раніше були теорії щодо таких матеріалів, але класична теорія полягала у тому, що контур пластичності симетричний відносно початку координат, а я довів, що він зміщений. Чим менше пористості, тим більше контур зміщається у класичну форму. Це я довів експериментально, що стало основою кандидатської дисертації. За результатами моїх досліджень, захищено іншими науковцями 5 докторських дисертацій і більше 20 кандидатських. Тому, я більше експериментатор і в деякій мірі практик.
-Майже 40 років Ви працюєте в університеті, за цей час змінилися покоління, підходи до освіти… Як вдається іти в ногу з часом та зацікавлювати молодь, особливо в технічному напрямку, де постійно змінюються технології?
-Найгірше сьогодні, що у студентів немає мотивації вчитися. Зі мною у групі в університеті навчалися 25 чоловік, усі вони успішно закінчили ЗВО. П’ятеро із випускників, продовжили наукову діяльність. Наші колеги нам заздрили, бо тоді наука – це було престижно, нам гарантували робочі місця, у нас була мотивація. На жаль, сьогодні її немає. До науки важко зараз мотивувати, адже, щоби не казали, але у фундаменті людського життя стоїть благополуччя та перспектива.
У мене був аспірант, якому я поставив завдання розробити моделі прогнозування якості засипок порошкових матеріалів. Для цього треба було знати програмування і він закінчив відповідний навчальний курс. Почав розробляти програми, підготував до захисту дисертацію. А незадовго після передзахисту зник. Виявляється він співпрацював з американською фірмою з програмування і отримував за це чималі кошти. То треба йому кандидатська…? Інститут надтвердих матеріалів, Інститут проблем матеріалознавства…усі шукають людей в аспірантуру.
Був студент, який не ходив на заняття, бо мусив заробляти для допомоги мамі, а тому працював касиром у ТРЦ і отримував 10 тисяч гривень. Оце - мотивація, бо в науці таких грошей фактично немає. А був хлопчина із Ратнівського району, у якого мама важко працювала, вирощуючи моркву. Він мав мрію отримати освіту і створити комбайн для збирання моркви, щоби полегшити життя матері. Натомість, закінчивши інститут, пішов менеджером у торгівлю, бо там може більше заробити. Тому, головне - треба створювати мотивацію.
«Вважаю, що тут я ще можу щось зробити»
-Фактично усе життя Ви займаєтеся наукою. Ніколи не виникало бажання змінити вид діяльності?
-Мої діти з онуками живуть за кордоном. Я неодноразово був у них, якось навіть прожив місяць. Але навіщо мені туди переїздити? Потрібно знати мову, спілкуватися, на роботу влаштуватися мені там неможливо… Я вважаю, що тут я ще можу щось зробити.
-Чи немає конкуренції у родині двох науковців?
-Ні, конкуренції між нами немає. Ми йдемо у різних галузях науки. Допомагаємо один одному.
-Що Вас мотивує і стимулює?
-В характері так закладено, що я без роботи не можу. Завжди є багато ідей.
-Що для Вас означає щастя?
-Коли ми одружилися, родини поряд не було, були діти. Тому найбільш щасливими роками були ті, коли ми збиралися усією сім’єю. А тепер ми з Надією удвох. Приїжджаємо до знайомих, а в них збираються три покоління: і діти і онуки. Цікаво так дивитися. На жаль, в нас такої нагоди немає, не вистачає родинності і сімейного кола. Тому єдине, що можемо, іноді виїжджати до дітей в гості, або вони до нас.
***************
Зазначимо, що Віктор Дмитрович Рудь – у числі становників Луцького НТУ. Він пропрацював 36 років в університеті у якості викладача, завідувача кафедри, завідувача магістратурою, декана факультету, директора інституту. Він є автором більше 200 статей і тез, 3 підручників і монографій, співавтором 3 монографій та співавтором 35 авторських свідоцтв на винаходи. Віктор Рудь – засновник наукової школи, де захищено 16 аспірантів, одна докторська дисертація. Ініціатор заснування і член редколегій збірника наукових праць «Наукові нотатки» та журналу «Комп’ютерно - інформаційні технології: освіта, наука, виробництво», член спецрад по захисту дисертацій (Луцький НТУ, ІПМ НАН України), експерт МОН України по оцінці проектів на держзамовлення.
Науковця було відзначено низкою грамот, премій та почесними знаками, він є Заслуженим професором Луцького НТУ, його прізвище занесене у бібліографічний довідник бібліотеки конгресу США, як відомого матеріалознавця, а у жовтні 2016 року указом Президента України присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».
Ілона Карпюк, Олена Третяк – відділ іміджу та промоції
