У Луцькому НТУ презентували монографію «Народна топонімічна проза Західного Полісся та західної частини Волині»
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.
Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —
щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.
Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…
А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.
Іван Малкович
Дорога у часі і просторі... Якою безкінечною й важкою здається вона. Дорога історії... Повільно, крок за кроком, долали її наші земляки, поліщуки й волиняни, рухаючись уперед на конях, возах, валках, перепливаючи у човнах, гублячись далекими тінями у невідомому майбутньому. Дорогою, протоптаною босими ногами утікачів, бранців, полонених, каторжан, вигнанців простуємо ми. Здається, неначе сьогодні у білій заметілі йдуть старці у пошуках притулку й замерзають у зимовому лісі, знаходячи спокій у вічності (урочище Хрести с. Лука Володимирецького району Рівненської області). Неначе тепер прямує весілля веселою стежкою. Іде щаслива молода, переходить через річку і губить весільний вінок на тернистій поліській дорозі (озеро Вінок с. Велимче Ратнівського району Волинської області). Неначе зараз, бредуть болотами, непрохідними хащами та лісами розбиті завойовники: татари, турки, шведи, поляки та німці. Немає тут життя, не прийняла їх сувора і вибаглива поліська земля. Тоненькою стежиною біжить на вірну смерть маленька волинська дівчинка Іква, спішить врятувати свою родину, село, бо більше не знайшлося охочих, більше нема кому. Дорогою, зітканою із попелу та сліз, ідуть наші земляки, зупиняючись на згарищах знищених поселень, знову беручись будувати маленькі курені, стебки, хати й будинки. Бо неможливо знищити те, що було запрограмоване спочатку, іще тоді, як «колись тут було одне болото», «колись тут нічого не було, а тільки велике поле», «колись тут був непрохідний ліс». Куди спішиш, мій змучений, багатостраждальний народе? Куди бредеш, стомившись і падаючи на шляху, а потім підіймаєшся, бо довгою ще буде та дорога. Дорога в небуття? Та ні. У вічність…
11 квітня в аудиторії 243 відбувся круглий стіл-презентація монографії доцента кафедри української та іноземної лінгвістики Н.В. Шкляєвої «Народна топонімічна проза Західного Полісся та західної частини Волині».
Доповідач, доцент кафедри української та іноземної лінгвістики Наталія Шкляєва, розповіла про методику збирання, записування та систематизації фольклорних текстів. На основі зібраних автором власних фольклорних записів, записів, що зберігалися у архівних фондах Волині, довготривалої багаторічної пошукової роботи, фольклорних записів, зроблених студентами ЛНТУ протягом 2010-2018 років виконано чимало: публікації, збірники фольклорних легенд та переказів, монографії, фольклористичні дослідження.
Н.В. Шкляєва розповіла про актуальність, мету та завдання наукових досліджень: «Монографія «Народна топонімічна проза Західного Полісся та західної частини Волині» - результат багаторічної наукової діяльності, своєрідне підбиття підсумків дослідження топоніміки Західного Полісся та західної частини Волині». Книга (756 сторінок) містить п’ять розділів, додатки, картографічний матеріал, фотографії та ілюстрації, примітки, списки використаних джерел та літератури, перелік населених пунктів, де проходило фольклористичне опитування, списки інформаторів. Доповідач наголосила: «Топонімічна проза - найчисленніший і найменш вивчений розділ української народної творчості. Під цим поняттям у фольклористиці прийнято розуміти сукупність мотивів усної народної прози, які пояснюють походження назв природних та штучно створених об’єктів, так званих топонімів. Ця ділянка фольклору належить до найвразливіших сфер, оскільки становить одне з найдинамічніших явищ народної творчості. Зі спорадичними змінами ландшафту, викликаними господарською діяльністю людини, одні топоніми щезають, інші з’являються. Разом зі старими назвами зникають і фольклорні обґрунтування їхнього походження. Нові ж народжуються тільки через деякий час. Таким чином, перебуваючи в постійному русі, зумовленому техногенними навантаженнями на ландшафт, топонімічна етимологія потребує постійної уваги. Крім природних факторів впливу, традиційна топонімічна спадщина зазнала надмірних утрат у роки тоталітарного режиму в Україні, коли постійно змінювались назви населених пунктів, нищилась фольклорна топонімічна традиція, розмивалась багатовікова, невидима для стороннього ока система творення топонімічних мотивів. Топонімічна проза синтезує пізнавальний та естетичний рівні освоєння народом дійсності. При аналізі її зразків повсякчас стикаємося з цілими скарбницями давньої минувшини у всіх сферах народного буття – етнології, антропології, географії, біології тощо. Народні топонімічні сюжети вміщують інформацію не лише про звичаї, а й про родинні стосунки, ведення населенням господарства, про давні промисли та ремесла, реліктові форми житла, відображають військові конфлікти різних часів. Велика кількість зразків топонімічної прози пов’язана з тваринним і рослинним світом. Така багатоплановість змісту топонімічної прози пояснюється тим, що вона належала колись до тих сфер народних знань, які заміняли простим селянам наукові джерела. Сьогодні її функції інші. Одна з них полягає в тому, щоб слугувати матеріалом для вивчення причин номінування топонімічних об’єктів та способів народної інтерпритації етимології, в т.ч. й помилкових. До того ж – це джерело інформації не лише для фольклористів, а й для істориків, етнографів, біологів, географів, культурологів, лінгвістів.
Регіонально-краєзнавчий аспект цього питання відкриває широкі можливості для його використання як історичного джерела. Закономірності наявності чи відсутності тих чи інших тем та мотивів нерідко знаходять свої причини в історичних чинниках. Певною мірою це стосується і таких сфер, як ландшафт, господарська, демографічна, етнічна специфіка краю.
Українська фольклористика, на жаль, має дуже мало монографічних узагальнень на тему топонімічної прози та її специфіки в межах жодного з етнографічних регіонів. У цьому виявляється актуальність дослідження народної топонімічної прози Західного Полісся та західної частини Волині. Функціонування народної топонімічної прози підпорядковано більше практичним, ніж естетичним запитам. Де постає питання, чому так називається та чи інша місцина, тільки там і виникає передумова для появи фольклорної мотивації. Чим незрозуміліша назва, тим більша ймовірність виникнення її фольклорного тлумачення, більші й можливості появи топонімічної мотивації у вигляді усного оповідання. Таким чином, етіологія таких топонімічних оповідань у часовому вимірі значно відстає від етіології самих топонімів. Останні виникають у міру заселення будь-якої території тому, що колектив був змушений створювати систему орієнтирів і називати їх. Пояснення його походження з’являлося ж тільки тоді, коли його значення втрачало загальну доступність».
Про вивчення народної фольклорної прози волинськими дослідниками розповіла літературний редактор монографії «Народна топонімічна проза Західного Полісся та західної частини Волині», доцент кафедри української та іноземної лінгвістики Тамара Николюк, зазначивши: «Значна частина цього пласта народної прози потрапила до записів відомих українських збирачів і дослідників фольклору XIX ст. На Західному Поліссі та західній частині Волині одним із перших дослідників географічних назв був М. Теодорович. У своїй 5-ти томній праці „Историческо-статистическое описание Волынской губернии” (1884-1889) він торкається змісту і багатьох топонімічних переказів, і ,особливо, легенд Західного Полісся. Сьогодні важко судити про рівень автентичності багатьох із них. Для багатьох сюжетів праця М.Теодоровича – єдине місце їхнього побутування. В усній традиції вони відсутні. Деякі із них повторив у своєму двотомному словнику „Стара Волинь і Волинське Полісся” О.Цинкаловський. До першопроходців у царині фольклорної етимології поліських та волинських топонімів належить і П.Тутковський. Найбільшу цінність становлять його записи топонімічних легенд та переказів, у яких інформується про походження назв населених пунктів, річок, озер, боліт. Так, у праці П.Тутковського „Побережье реки Левы (географическое и геологическое описание)”, можна побачити не тільки описи поліських краєвидів, а й опрацювання топонімічного матеріалу. Деякі праці дослідника науковці називають „справжніми топонімічними скарбницями”. Серед них „Озеро Свитязь и народные предания о нем”, „Поліське велике озеро Князь”. Легенди та перекази, записані П.Тутковським у Світязі на початку ХХст. побутували і в кінці 80-х років, принаймні ті, темою яких була топоніміка. Інтерес вченого до топонімічної прози лежав тим часом у суто практичній площині. Використання народної топонімічної прози давало змогу дослідникові відшукувати родовища каменю, глини та ін. У науковій розвідці П.Тутковського „Побережье реки Левы (географическое и геологическое описание)” вміщені легенди про виникнення озера Світязь.
Західне Полісся та західна частина Волині певний час були об’єктом дослідження польських вчених. Серед них Я. Контрим, Т. Стецький, Ю.Крашевський. У післявоєнний період цю роботу було продовжено, але лише на лінгвістичному рівні.
Доцент кафедри української та іноземної лінгвістики Людмила Мялковська зауважила:
« У радянську добу, коли стара топоніміка невтомно нищилася, увага до топонімічної прози хоч і не каралась, але й підтримки не отримувала. Дозволялось у певних межах друкувати її в місцевій пресі, в письменницьких есе на краєзнавчу тематику, але не займатися систематизацією чи виданням цілісних зібрань. Тому такі дослідження необхідні, особливо тепер, коли наша країна переживає такі непрості часи».
Завідувач кафедри української та іноземної лінгвістики Оксана Смаль розказала про наукову новизну дослідження. Вона полягає у тому, що «це одне з перших в українській фольклористиці цілісне дослідження народної топонімічної прози регіону. В ньому запропоновано новий підхід до класифікації топонімічних оповідань на основі узагальнення досвіду попередників, базовим поняттям цієї класифікації визначено мотив. Проведено розмежування топонімічних оповідань на жанровому рівні, де основними одиницями визначено топонімічний переказ та легенду з топонімічною тематикою. Для окреслення локусів побутування топонімічних мотивів застосовано картографування».
Основними положеннями монографії «Народна топонімічна проза Західного Полісся та західної частини Волині» можуть скористатися спеціалісти різних галузей (фольклористи, етнографи, культурологи, історики, географи, біологи). Поданий фактичний матеріал, загальні положення та висновки можуть бути використані у навчальних посібниках та лекційних курсах з усної словесності, історії, етнографії.
Наталія Шкляєва, доцент кафедри української та іноземної лінгвістики
Тамара Николюк, доцент кафедри української та іноземної лінгвістики, літературний редактор монографії «Народна топонімічна проза Західного Полісся та західної частини Волині»
