Це інтерв’ю записувалося під звуки сирен та під пильним оком військових – оборонців України. За останні кілька місяців, сигнали тривоги стали звичними навіть у відносно спокійному Луцьку та продовжують щоразу вселяти неспокій, в очікуванні ймовірних вибухів. Ми всі уже знаємо, що це таке…
Очі оборонців Маріуполя та інших відважних захисників України споглядали за нами із намальованих портретів, наче прислухаючись до кожного слова про війну, про омріяну перемогу, про українську біль, але, водночас, про відважність нації.
Сьогодні ми розмовляли зі студенткою ЛНТУ – художницею, яка у кожному помаху олівця відтворює незламну силу, емоції та почуття військових. Анастасія Куц навчається на третьому курсі кафедри архітектури та дизайну, малює портрети наших захисників, демонструє творчий процес у соцмережах, чим «кричить» про війну в Україні на увесь світ, набираючи сотні тисяч переглядів з різних куточків планети. Та… найбільше мріє про перемогу!
«Звуки сирени теж надихають. Коли в місті розпочалися сигнали тривоги, тоді я уже почала робити замовлення із зображеннями воїнів і щоразу думала, хоч би дожити. Будь ласка, Боже, дай мені домалювати ще один портрет, щоб віддати людині. Тепер я до цього звикла», - розповідає Анастасія.
-Як довго ти займаєшся художньою справою?
-Я малюю протягом усього життя. Поєдную художню справу із дизайном.
-Раніше ти малювала переважно фарбами, зараз здебільшого працюєш олівцем. Що більше тобі до вподоби?
-Графічне зображення… я бачу у ньому щось живе. Створюючи портрет, мені дуже подобається, як ця людина оживає під моїм олівцем. Це просто не передати словами. Фарбами також творю, але процес все-таки швидше відбувається олівцем. Акцент роблю на портретах.
-У портреті ти малюєш не просто риси людини, а передаєш її емоцію, глибокий погляд. Наскільки чуттєвою є для тебе ця робота?
-Мені подобається, коли зображення оживає. Коли ми фотографуємось, фото відображає лише зовнішність, але коли ти створюєш картину, портрет, то наче зазираєш в душу. Так я для себе це трактую. Процес створення довгий, під час цього часу ти вкладаєш свою душу, відбувається певний обмін.
-До повномасштабної війни в Україні, ти зображала відомих людей, акторів, різних персонажів. Зараз ти малюєш портрети військових. Як усе почалося?
-Я завжди малювала на замовлення. Через знайомих або у соцмережах до мене зверталися люди, замовляючи портрети чи собі чи на подарунок. Коли розпочалася війна, відбувалися жахіття, до мене почали звертатися люди, які хочуть для себе зберегти частинку рідної людини.
Мама замовляє зображення сина, жінка - свого чоловіка… Для них портрет це не просто фотографія, це - пам'ять про людину. Я раніше не задумувалася над тим, що портрет - це щось дуже вагоме, але, насправді, для людей це дуже важливо. Це не просто відображення, а відчуття, що людина наче поруч. Так мені кажуть люди, тому я розумію, що роблю це не просто так, це - своєрідна підтримка. Іноді, коли малюю портрет, просто плачу. Ці сльози та емоції виливаються у картину, у зображення. Зараз дуже часто портрети військових замовляють і хочеться кожному з них подарувати частинку душі. Це дуже важливо, це певний духовний фронт.
-Твоїм унікальним проектом є «Обличчя Маріуполя», у якому ти відображаєш воїнів-оборонців українського міста. Як виник цей задум?
-Іноді, окрім замовлень, я малюю для себе. Не те, щоб тема із Маріуполем, з «Азовом» надихнула, насправді у мене було накопичено стільки болю. Переважно я малюю уночі і одного разу просто сіла та почала малювати одного з морпіхів. Я намалювала одне зображення, потім інше, потім Пташку, Калину, Волину… Хотілося вилити всі емоції в роботу і так з’явилася картина.
Увесь процес я знімаю в Інстаграм, в ТікТок і побачила, що відео розлетілися, викликали великий резонанс. Я зрозуміла, що за допомогою творчості, потрібно робити щось корисне, треба нагадувати людям про захисників, поки вони не повернулися до нас живими. Ми не знаємо, де вони зараз, в якому вони стані… Потрібно постійно про них говорити і я рада, що мої роботи настільки зараз розлітаються, що я можу через них достукуватися до людей.
-Яка подальша доля картини, ти збираєшся реалізувати її через благодійний аукціон?
-Ця робота буде відсканована, перенесена на більший формат і презентована у благодійній лотереї. Зараз я співпрацюю з декількома волонтерськими центрами, це: фонд Сергія Притули «Повернись живим» та наш луцький волонтерський штаб гуманітарної допомоги «Ангар». Ми спілкуємося і в подальшому плануємо організувати прозорий розіграш. Отримані кошти підуть на першочергові потреби ЗСУ.
-Під твоїми влогами люди іноді лишають коментарі щодо того, чому ти малюєш лише кілька відомих облич оборонців Маріуполя, але немає портретів інших…
-Є. Проект «Обличчя Маріуполя» переріс у серію робіт. Відповідно, створюються ще два таких же колажі. Мені пишуть дружини та сім’ї військових. Люди надсилають фото своїх синів, хлопців, яких чекають вдома, або навіть загиблих воїнів і я їх поступово малюю і далі буду показувати обличчя воїнів.
-Коли розпочалася війна у 2014-му, ти ще була школяркою. Тоді вже розуміла, що відбувається в країні?
-В силу своєї, на той час, політичної необізнаності, я знала лише те, що відбувається щось страшне. Я пам’ятаю, як привозили загиблих хлопців, я пам’ятаю свій біль, свої сльози і тоді уже було усвідомлення жаху. Але не настільки напевно глибоко і проникливо, як це відбувається зараз.
-Катя «Пташка» з «Азовсталі» фактично твоя однолітка. Як на тобі позначається те, що ти малюєш таку ж 20-ти річну дівчину, як і ти, але яка перебуває у надзвичайно важких бойових умовах?
-Неймовірна гордість і сила нею рухали у той момент, коли вона пішла на війну, не сказавши навіть батькам. Я знаю, що вона зараз на своєму фронті, а я – на своєму. Вона для мене є дуже великим прикладом того, як треба йти до кінця, як треба співати гучно, коли ти знесилена, коли ти протягом ста днів тримала оборону, будучи напевно ще й пораненою і в жахливих умовах, ти співаєш… Мене так надихнув її спів, коли вона виконувала марш українських націоналістів. Боже, це просто було щось неймовірне для мене. Це натхнення і, водночас, біль, який виливається в роботу.
-Коли малюєш портрет людини ти знаєш її історію? Для художника взагалі важливо володіти історією життєвого шляху, відтворюючи портрет?
-Коли я малювала «азовців», морпіхів я не знала достеменно про них, лише поверхневу їхню історію. Але я просто знала, що це - мої герої. В мене є маяк, я до нього рухаюся: я їх малюю, я їх відображаю і вони для мене будуть героями, хто би що не казав, хто б які коментарі не писав, бо русні теж вистачає з їхньою токсичністю. І це мною рухає. Хоча, коли знаєш історію життя людини, ще більше проникаєшся і пропускаєш крізь себе, переживаєш ще більше.
-Викладаючи відео у ТікТок ти збираєш сотні тисяч переглядів. Хто є глядачами твого контенту?
- Там є дуже багато коментарів з різних країн світу і це дуже класний момент, адже ти просуваєш українське і бачиш як люди з різних країн та континентів підтримують нас. Ти відображаєш дійсність через творчість і це дуже класно, бо наше українське поширюється у світ і позитивно відгукується. Це й мотивує далі працювати. Хоча є і 2% переглядів з росії.
-Як росіяни реагують на твої роботи? Є такі, що можуть написати позитивний відгук чи все-таки більше негативу?
-Вони всі діють за однією методичкою токсичності. Їхні коментарі, по суті, один від одного не відрізняються. У них немає навіть чим аргументувати свою думку, там токсичне все.
-То якісь діалоги між вами навіть відбувалися, ти відповідаєш на їхні коментарі?
-Зараз ні. Раніше в особистих повідомленнях могла відбутися переписка, але мені нічого їм доводити, у них настільки великий рівень зомбування, що достукатися до них неможливо. Тому я далі буду популяризувати українське, буду далі творити, щоби з цього була користь.
-Ти уже замислювалася над своїм наступним проектом? Кого хочеш зобразити, у якому жанрі?
-Буду продовжувати творити, робити благодійні аукціони, допомагати нам наближатися до перемоги. Пробуватиму колір і продовжу проект «Обличчя Маріуполя», зображаючи наших воїнів.
Зараз люди наче забувають про те, що відбувається і повертаються у буденність. Я буду намагатися із цим боротися, адже війна досі триває, хлопці гинуть, люди гинуть і про це не можна забувати. Певний вектор мого творчого руху націлений саме на це.
-Паралельно ти займаєшся у художній студії з дітками. Розкажи, де ти працюєш, хто твої вихованці?
-Я викладач художньої студії «Вулик», працюю як з маленькими, так і зі старшими дітками. У мене є власний курс аніме-рисунку. Ми вчимося малювати та створювати персонажі в стилі аніме.
-Яка вікова категорія твоїх вихованців, як знаходиш з ними спільну мову?
-Я взагалі діток дуже люблю. Я люблю приходити на урок, коли вони з радістю біжать та обіймають мене. Це теж дуже надихає і я надзвичайно люблю в цьому творчому руслі взаємодіяти з дітками, вчити їх малювати, ділитися тим, що я сама вмію робити добре, мені це подобається.
Є дітки маленькі, є по 14-15 років. До кожного віку треба знайти свій підхід. Головне це робити через призму любові, що я і роблю.
-Я бачила, ви навіть патріотичні пісні разом співаєте?
-Так, буває. Я просто підходжу, перевіряю їхні роботи і якось собі тихенько наспівую: «Ой у лузі червона калина…» і тут всі підхоплюють: «…похилилася» (сміється, -ред.). Я вирішила це зняти на відео. До речі, це були вимушено переміщені дітки зі східних областей України і всі вони спілкувалися російською мовою. Приємно бачити, коли вони поступово переходять на українську і починають співати разом з тобою . Це дуже класно і ти бачиш, що все-таки обраний правильний вектор розвитку і виховання.
-Ти і сама ще навчаєшся. Поряд із професійною діяльністю, встигаєш опрацьовувати університетський курс?
-Так, у мене доволі високі бали. Я намагаюся усе встигати. Викладачі підтримують, це відчувається. У нас теплі відносини, я їх всіх дуже люблю.
-Що би ти хотіла сказати читачам цього інтерв’ю і людям, які активно слідкують за твоїм творчим фронтом? До чого прагнеш їх закликати?
-Я хочу закликати зараз усіх і кожного не забувати, що війна триває, ми не знаємо, коли це закінчиться, і щоб кожен просто займався і розвивав своє ремесло, на своєму місці. На разі це дуже важливо, чим би ти не займався, але щоб вектор був спрямований на українське і на нашу перемогу. Це має бути пріоритетна ланка серед будь-якої діяльності!
