Наставник, епохальна особистість, велика людина: спогади колег про Віктора Божидарніка
Із кожним роком ми все більше помічаємо, наскільки швидко плине час, як змінюється світ, як зростають діти і як неминуче відходять в інший світ ті, хто щойно був поряд, міцно потискав руку чи дарував щирі обійми.
Сьогодні, 22 квітня, Віктору Божидарніку могло би виповнитися 75 років. На добру пам’ять про видатного ректора, своїми спогадами поділилися його колеги.
Петро Савчук, ректор Луцького НТУ, д.т.н, професор, заслужений працівник освіти України:
«Віктор Володимирович для мене, насамперед, це приклад потужного керівника та вчителя! Доля скерувала на Волинь саме завдяки йому і його авторитетним тернопільським друзям-науковцям. З першого дня знайомства я відчув довіру та підтримку, тож доповівши дисертацію і отримавши запрошення на роботу, без найменших вагань розпочав викладацьку кар’єру у м. Луцьку. З мене тоді енергія аж «перла» і його друзі було одного разу пожартували, якщо з часом не заспокоюсь, буде кому передати булаву. Слова виявились пророчими!
Якщо багато із моїх колег його реально побоювались, то я навпаки, бачив у цій потужній особистості доброту, в певній мірі батьківське ставлення до кожного працівника, що вміло маскувалась за вимогливістю та принциповістю.
А ще Віктор Божидарнік був потужним психологом, що міг достатньо тонко відчути фальш! Саме тому мені з ним завжди було легко. Хоча «свита», ніби щось відчуваючи, не так часто до нього допускала, в пам’яті назавжди закарбувались особливі епізоди…
Коли перебуваючи на стаціонарі обласної лікарні, ректор при мені власноруч візував понад 100 сторінок грантової заявки (навіть і в цей складний для здоров’я момент думав про результат!).
Як я захищав його порядність в соціумі, ставши мимоволі свідком, коли в перший день помаранчевої революції (будучи довіреною особою Януковича на Волині!) він при нас-викладачах сміливо заявив про сфальшування ЦВК Ківалова результатів президентських виборів 2004 року.
Як мені довелось випадково вимірювати йому тиск за робочим столом, бо з присутніх ніхто не ризикнув це зробити.
Як він мене «підганяв» із захистом докторської дисертації.
Як пройшов його «випробування», здобув глибоку довіру та отримав настанови на майбутнє під час спільної поїздки в Одесу восени 2014 року на українсько-японську виставку прогресивних наукових розробок ЗВО.
Жалкую, що він так рано пішов з життя. Мені було б значно простіше стартувати на посаді ректора, маючи такого радника поруч! Тож довелось самотужки переборювати отримані в спадок і нові труднощі, формувати власну команду та примножувати славу ним виплеканого самостійного Луцького політеху».
Тарас Божидарнік, д.е.н., професор, з 2008 по 2015 рр. – декан факультету бізнесу:
«Вважаю його унікальним Шефом! І не тому, що в нас одна кров, адже свій трудовий стаж я почав з 17-ти років і мав можливість попрацювати з багатьма керівниками та колективами. Основна його риса - це людяність, а решта – однозначно: порядність, мудрість, професійність, чесність, комунікабельність, почуття гумору і відповідальність.
Він часто казав, що університет - це його третя дитина. Згідний! І зовсім не ревнував. Часто, на жаль чи на щастя, його пріоритетами були саме інтереси вузу та колективу, а не особисті. Його шанували буквально усі: від звичайної прибиральниці до перших осіб держави. Впевнений, що це точно не через посаду, а тому що він - Особистість!
Прикро, що втратив здоров'я, в тому числі, через роботу. Це був реально патріот, керівник, професіонал, науковець, педагог та чудовий батько! До речі, так його називалибагато людей, бо тепле і чуйне ставлення було не награне, ащире і позитивне,без краплинки фальші …»
Олександр Бондарський, к.т.н., доцент, декан факультету архітектури, будівництва та дизайну:
«З Віктором Володимировичем познайомився у 1977 році. Він у ранзі директора Луцького філіалу ЛПІ інколи заміняв основного викладача і вів у нас, студентів другого курсу будівельного факультету, предмет «теоретична механіка». Спочатку особисто я трохи побоювався, коли він із грізним виглядом запитував щось по предмету. Але згодом стало усім зрозуміло, що під суворим обличчям був добрий, щирий чоловік, який розумів кожного студента.
Наступні наші зустрічі були під час мого вступу до цільової аспірантури КАДІ. На той час Міністерство освіти виділяло дуже мало місць для підготовки аспірантів і тому за кожне місце доводилося боротися. Віктор Володимирович особисто, декілька разів їздив до Києва, щоб вирішити це питання. Я дуже вдячний за те, що завдяки його енергії і наполегливості, я мав можливість навчатися у Києві.
З 1997 року ми почали часто спілкуватися. Тоді ректор призначив мене на посаду заступника, а у 1998 – відповідальним секретарем приймальної комісії. Це був не простий час. Приймальна комісія буквально жила в університеті, безсонні ночі були через день. І разом з нами не відпочивав і ректор, хоча на нього було колосальне фізичне і психологічне навантаження.
У 1999 році з подачі Віктора Володимировича вчена рада університету обрала мене деканом будівельного факультету. Факультет розростався, з’являлися нові спеціальності. У цьому величезна заслуга Віктора Володимировича. Він постійно турбувався про факультет, задавав пріоритети розвитку, допомагав у вирішенні питань та у подоланні проблем.У Віктора Володимировича було завжди стратегічне мислення щодо розвитку університету, він чітко уявляв собі як університет повинен виглядати в майбутньому: сильний, самостійний, конкурентоздатний.
У 2009 році мене призначили на посаду проректора університету з виховної роботи та міжнародної діяльності. В цей період наш університет відбувся як національний. Переконаний, що це здійснилося завдяки титанічній праці не тільки колективу університету, але й особисто Віктора Володимировича. Він приклав надлюдські зусилля, задіяв багато особистостей, вклав значну частину свого здоров’я, щоб ми стали національним університетом.
Віктор Володимирович був унікальною людиною. Його відрізняло від інших те, що він не уявляв свого життя без університету і все що він робив, в кінцевому підсумку, було на благо Луцького НТУ».
Тетяна Яблончук, помічник ректора:
«Я пригадую свою співбесіду з Віктором Володимировичем на посаду помічника ректора. З-поміж багатьох завдань, які я мала виконувати, було написання доповідей, звітів, листів. Для мене, людини з технічною освітою, спочатку це було складно. Проте бажання працювати поряд із такою людиною не давало мені права відступити і стало стимулом для подальшого самовдосконалення.
Наступного дня після співбесіди у колі рідних та близьких ми святкували день народження моєї дитини, у домі було багато гостей і на мене чекало перше відповідальне випробовування, про яке я дізналася під час святкування, – потрібно було терміново підготувати на ранок наступного дня виступ на конференцію. Закрившись у іншій кімнаті, я озброїлась необхідними для роботи матеріалами і підготувала свій перший на цій посаді виступ, який, за словами Віктора Володимировича, був вдалим.
Одинадцять років роботи поряд із Віктором Володимировичем навчили мене з почуттям глибокої поваги та розумінням ставитися до кожної людини, це вміння допомагає мені у житті й зараз, і я надзвичайно вдячна йому за його довіру до мене, яка не давала мені права його підвести».
Сергій Пустюльга, д.т.н., професор, з 1992 по 2018 декан машинобудівного факультету:
«Про Віктора Володимировича я можу розповідати до нескінченності!!!! Сказати, що він для мене був розумним, виваженим, вмілим, авторитетним керівником – значить не сказати нічого. Сказати, що він був інтелектуальним, досвідченим, тим, що бездоганно володіє матеріалом дисципліни «технічна механіка», моїм викладачем – значить теж не сказати нічого. Сказати, що він був професійним авторитетом, починаючи із найвищого керівництва області і закінчуючи викладацьким колективом філіалу, інституту, університету, улюбленцем усіх, душею колективу, ну і, звісно, неперевершеним прикладом для всього студентства, ви знову не вгадали – значить не сказати нічого.
Він був для мене особисто - другим батьком, який протягом найважчого для мене, тоді ще юнака, небезпечного, стресового віку, став незмінним порадником, вчителем життя, своєрідним ін’єкторомпрививання поваги до оточуючих людей, друзів, колег та любові до науки, яка швидко стала моєю професією. З ним я пройшов шлях від студента, аспіранта, асистента, доцента – до доктора наук, професора, декана.
Наше перше знайомство відбулося у далекому 1977 році. Практично із першого дня і до закінчення його земного життя ми були весь час поряд. Біля нього проходила життєва «закалка» моя та моїх друзіві колег, які були поряд. Поділюся із вами декількома життєвими історіями (їх є маса), які, як на мене, багато про що говорять.
1979 рік. Я – студент. Термін знайомства з В.В. вже практично 2 роки. Віктор Володимирович, крім посади директора філіалу обіймає посаду викладача технічної механіки і проводить заняття у моїй групі.
Одного разу, у складі групи викладачів (а я - представник від студентства) провести профорієнтаційну роботу в училищах області. По завершенню насиченого робочого дня, десь ближче до вечора, керівництво одного із районів (по-іншому, коли Віктор Володимирович приїжджав на їх територію, не могло тоді і бути) була організована святкова вечеря. Ну, а оскільки, дякуючи Віктору Володимировичу, атмосфера вечора миттєво стала дружньою й цікавою, то вона і затяглася достатньо довго. Я їхав до дому під купою позитивних вражень, але дуже втомлений.
І ось головне: на наступний день перша пара Віктора Володимировича - технічна механіка!Спочатку думав не йти, а потім взяв себе в руки (що я не козак) і зробив «подвиг» - поїхав на пару.
На заняття Віктор Володимирович зайшов вчасно, як нічого й небувало, і пара пішла за планом, в кінці якого – опитування. Підняв одного студента, прослухав, поставив (не пам’ятаю яку) оцінку, підняв другого – той сказав, що не вивчив, отримав 2, підняв третього – теж саме…. Я сидів спокійно – мене ж не питатимуть. Я ж учора з Віктором Володимировичем виконував «державну» роботу ввесь день! МИ БУЛИ РАЗОМ!!! Часу підготуватися до заняття, звісно, не було і він же «вкурсі»….!!!!
І о ужас!!! Пустюльга – до дошки. Від такої події мене аж заціпило. Я не знайшов що сказати, крім класичного: «не вивчив». Спокійно, як ніби нічого не було, викладач сказав: «Сідай, 2».
Для мене, відмінника, комсорга групи, це був сніг на голову. Від такої несправедливості я не міг уже всидіти до кінця пари, від нервів кидало у піт. Але пара закінчилася і я, наважившись, полетів у приймальну до директора.Зайшовши, висловив свої емоції відносно того, що я не міг підготуватися, що ввесь день був у відрядженні, а він про це знає.
А Віктор Володимирович спокійно вислухав і сказав:
«Сергійку, не вмієш планувати свій час, не вмієш поєднувати роботу(тобто навчання) з відпочинком та громадською діяльністю, не вмієш все виконувати вчасно і якісно – не буде з тебе справжнього чоловіка і не будеш ти мати в житті ніяких перспектив».
Я мовчки вийшов і, дійсно, задав собі запитання: а коли готувався він, чому він зміг, а я – ні?
Цей факт, цю його вимогу: бути завжди готовим до будь-яких подій і навантажень, незважаючи на обставини, я особисто запам’ятав на все життя і, надіюсь, проніс по ньому.
Ось ще один випадок: кінець минулого тисячоріччя(1997р) - ми із інституту плануємо перетворитися в університет. Роботи для всього колективу хоч відбавляй, навантаження колосальне, особливо на деканів і завідувачів кафедрами. Вимоги зросли у рази. Документація змінюється кардинально і практично щомісяця. Загалом, напружена ситуація. Я – наймолодший за віком серед колег декан почав відчувати втому від перевантаження. На черговій зустрічі Віктор Володимирович запитав у деканів, чи вони виконали всі поставлені завдання. Всі мовчали, а я при звіті за роботу машинобудівного факультету зауважив, що ряд поставлених завдань у такі терміни виконати «важко», а точніше – не можливо. Віктор Володимирович промовчав, а потім закликав мене у кабінет і сказав:
«Сергійку. Ми ставали на наші керівні посади не для того щоб «важитися» (тобі ж важко), а сумлінно, якісно і вчасно виконувати всі покладені на нас обов’язки. Від цього залежить наше майбутнє, майбутнє університету».
Тому подальші свої 20 років роботи на посаді декана МБФ – я назавжди викреслив словосполучення «поставлене завдання виконати важко».
Таких історій у мене є маса. Секрет Віктора Володимировича, як на мене, достатньо простий: в потрібний час, потрібною інтонацією він вмів влучно сказати кожному ближньому так, що не потрібно було повторно це робити.
Сьогодні, коли пройшли десятки років, коли і я вже щось прожив і знаю - зрозуміла моя вдячність «шефу». Він назавжди залишиться у нашій пам’яті(моїй, моїх друзів і знайомих) як велична людина, керівник і педагог з великої букви».
Алла Московчук, к.е.н., доцент, з 1998 по 2018 рр. декан факультету обліку і фінансів:
«Віктор Володимирович Божидарнік 42 роки свого життя віддав роботі на освітянській ниві, 38 із них - очолював Луцький НТУ. Насправді наш університет і був його життям. Він часто говорив, що університет для нього - це третя дитина, тому і вибудував для вишу, як для своєї дитини, стратегію зростання та розвитку - від філіалу Львівського політехнічного інституту до національного технічного університету.
Реалізація цієї стратегії значною мірою залежала від багатогранного таланту Віктора Володимировича, як мудрого керівника, талановитого науковця і педагога. Завдяки саме його баченню перспективних потреб ринку праці Волині та інших регіонів України, у навчальному закладі започаткували підготовку фахівців економічного спрямування, сформували потужний колектив науково-педагогічних працівників, який забезпечував і забезпечує сьогодні підготовку висококваліфікованих, конкурентоспроможних випускників галузі знань «Управління та адміністрування».
Життєвий шлях Віктора Володимировича, його вагомий внесок у розвиток вищої освіти на Волині, відданість державній справі виховання молоді - це приклад для прийдешніх поколінь науковців і педагогів».
Алла Земко, к.юр.н., доцент, учений секретар Луцького НТУ:
«Під керівництвом Віктора Володимировича Божидарніка я пропрацювала більше 20 років на різних посадах, зокрема на посадах юрисконсульта, старшого викладача, начальника юридичного відділу, доцента. Яким він був?..... Він був, безумовно, непересічною особистістю, мудрою людиною, справедливим керівником, який вмів біля себе гуртувати людей – справжніх патріотів нашого університету. Разом з тим Віктор Володимирович мав світлу сонячну душу і велике серце. Він дуже любив людей і намагався кожному допомогти. І навіть, якщо не міг допомогти фізично, допомагав мудрою порадою та добрим словом.
Однозначно можу сказати, що Віктор Володимирович значною мірою вплинув і на мою долю. Його мудрі поради і аргументи до них допомогли мені сформуватись як людині, як юристу, як науковцю. А його теплі усміхнені очі, неймовірне почуття гумору та щира посмішка допомагали пережити усі негаразди. З ним було легко працювати, він дуже рідко повторював двічі, вмів вислухати і почути.
Кожна людина, яка хоча б раз зустріла Божидарніка, однозначно запам’ятала його назавжди.
Щирий і розумний, залишив в наших серцях теплі спогади та велику подяку за його неоціненний внесок у розбудову університету та Волині.
Епохальна особистість... Велика Людина…»
Петро Пех, к.т.н., доцент, з 2009 року завідувач кафедри комп'ютерної інженерії та кібербезпеки:
«Завжди згадую Божидарніка Віктора Володимировича з великою вдячністю і душевним теплом, як людину, яка у надзвичайно позитивному сенсі вплинула на мою долю, як і на долі дуже багатьох людей нашого університету та за його межами.
Ще навчаючись в аспірантурі, на кафедрі автоматизації Львівського лісотехнічного інституту, я близько познайомився з молодим науковцем Львівського державного університету ім. І.Франка, працівником обчислювального центру цього університету Жовтанецьким Мстиславом. Згодом з’ясувалося, що вони навчалися на одному потоці з В.В., який у той час став директором Луцького філіалу ЛПІ, отже, Мстислав і познайомив мене з В.В.
Пам’ятаю нашу першу розмову. Уявіть: парк перед університетом Франка. Теплий весняний сонячний день 1977 року. В.В. так щиро і задушевно говорить мені:
- Слухай, Петре. Бачу, що ти патріот Волині. Молоді науковці нам дуже і дуже потрібні. Ми створюємо у Луцьку новий потужний технічний вуз. То ж запрошую тебе до нас на роботу.
- А як щодо квартири? Це дуже важливе питання для моєї сім’ї.
- Обіцяю – протягом року питання буде вирішене.
І от, перейшовши на роботу до Луцького філіалу ЛПІ у вересні 1977 року, вже у квітні 1978 року я проживав на своїй квартирі. І це кардинально змінило мою долю!
Якби всі керівники так дотримувалися свого слова, як В.В., якою б могла бути наша країна?
Потім були довгі 40 років нашої спільної роботи і моє професійне зростання від асистента кафедри вищої математики до завідувача кафедри комп’ютерної інженерії під пильним батьківським оком В.В. Не раз він бував на моїх лекціях і критично їх оцінював. Тож В.В., приймаючи певні рішення щодо мене, не потребував чиїхось порад, бо знав мене добре.
Своєю чергою, я завжди своєю працею старався віддячити університету і особисто Віктору Володимировичу, намагався не підводити його. Саме тому, відкриття двох сучасних спеціальностей («Комп’ютерна інженерія» та «Кібербезпека»), створення кафедри КІ та КБ, випуск наукового журналу «Комп’ютерно-інтегровані технології: освіта, наука, виробництво», підготовка фахівців з комп’ютерної інженерії з числа іноземних громадян з використанням англійської мови та багато інших досягнень стали можливими завдяки титанічній праці на благо України».
Леонід Ящинський, к.фіз.-мат.н., доцент, з 2007 по 2011 рр. завідувач кафедри фізики:
«-Куди поступаєш?
-До Божидарника.
Зверніть увагу, не у Луцький «політех»! Настільки був відомим та авторитетним Віктор Володимирович у нашій області і за її межами серед населення. Я завжди ставив собі запитання: звідки така його популярність та авторитет у людей, які прямого відношення до нашого вузу не мають? І от наступив такий час у моєму житті (приблизно 1997 р.), коли мене запросили брати участь в екзаменаційній комісії з фізики на вступних іспитах. І тут на нараді перед іспитами серед інших настанов від Віктора Володимировича я почув: «Шановні друзі, уважно та з повагою відносьтеся до абітурієнтів, пам’ятайте – це всі наші діти». Ось звідки популярність та авторитет такого керівника!»
Ада Маткова, к.т.н., доцент, з 2001 по 2011 рр. завідувач кафедри матеріалознавства та обробки металів тиску:
«Кожен, здається, кого попросять пригадати Віктора Володимировича, скаже: мудрий, харизматичний, яскравий, веселий, надійний, добрий і т.і. Спілкувалася і бачила В.В. в багатьох життєвих і професійних ситуаціях; знала багато років за цілком офіційних обставин, як завідувач кафедри матеріалознавства так і в приватному колективному спілкуванні).
Він був зрозумілим, близьким, доступним і безмірним. Вражала в ньому щирість, доброта, «крутизна» керівника і легкість спілкування з людьми будь-якого рівня і статусу (на вчених радах, засіданнях, конференціях; при розмовах зі студентами, технічними працівниками та професурою-колегами).
В.В. вмів наполягати на своїх рішеннях без тиску і образ (з усмішкою та жартами, хоча завжди слухав і чув тебе як керівник колегу).
Пригадалось: 2001 рік, непрості часи становлення нашої самостійності як вузу. Вперше акредитація спеціальності «Матеріалознавство». Мої поїздки в МОНУ для уточнення документації. Міністерство саме «нажахане» кількістю паперів в робочих папках від інститутів, неохоче приймають для консультацій. В одному з відділів, звертаючись за підписом, кажу:
-Я з Луцького індустріального.
-О! Від Божидарніка! Заходьте!
Його, Віктора Володимировича, знали і поважали багато людей… такого доступного і неосяжного».
Це лише невелика частинка щирості та відвертості колег про великого керівника, велику особистість. В серцях колективу Луцького НТУ назавжди залишиться світла пам’ять про нього…
З вдячністю, ректор Петро Савчук та колектив
