Про Анастасію Коновальчук ми пишемо не вперше. Її ім’я світиться у заголовках місцевих медіа, українських та іноземних ЗМІ і не просто так, адже Настя продовжує вражати світ своїми спортивними досягненнями і підтверджувати чемпіонство у французькому боксі Сават.
Нині асистент кафедри фізичної культури, спорту та здоров’я ЛНТУ, засновниця дитячої спортивної школи з кікбоксингу повернулася до України з італійського Мілану у статусі бронзової чемпіонки світу з французького боксу Сават. Про складність поєдинків, бойову практику, підтримку України у світі та підготовку до масштабного спортивного «фестивалю» під назвою «Всесвітні ігри єдиноборств», далі Настя розповідає в інтерв’ю.
-Анастасія, розкажи про чемпіонат з якого ти повернулася. Де він відбувався і у чому його особливість?
-Чемпіонат світу з французького боксу Сават відбувався в Мілані в Італії. Заявлено було 43 країни і це один із наймасштабніших чемпіонатів за всю мою спортивну кар’єру. Це був відбір на Всесвітні ігри для жінок у всіх вагових категоріях. Для чоловіків буде ще один окремий відбір. Всесвітні ігри єдиноборств проводяться раз на 4 роки і є такими собі олімпійськими іграми серед неолімпійських видів спорту. Вони відбуватимуться у 2023 році в Саудівській Аравії, а щоби туди потрапити необхідно було здобути кваліфікаційне місце на чемпіонаті світу, тобто 1,2 або 3.
-Які твої результати на чемпіонаті світу і наскільки складно було вибороти першість?
-Я здобула третє місце, тобто бронзову медаль. Насправді, третє місце стало для мене розчаруванням. Були чемпіонати, на які я приїжджала і розуміла, що бронза – це мій максимум, бо наприклад суперниця була краще підготовленою чи я усвідомлювала свою недостатню підготовку… Утім, не цього разу. У попередні роки я була володаркою Кубка світу, я була віце-чемпіонкою світу і цьогоріч я та мій тренер робили усе, аби вибороти перше місце. Навіть незважаючи на те, що в умовах війни, при закритих спортивних залах, я намагалася максимально тренуватися.
Після участі у Чемпіонаті Європи я побачила свої помилки і єдине, чого мені бракувало, це – відсутність бойової практики. У зв’язку з війною, мій крайній бій був десь у грудні 2021 року, згодом жодного чемпіонату України чи області, ніякого турніру не відбувалося. Але, тим не менше, ми налаштувалися і усі п’ять відбіркових поєдинків я пройшла надзвичайно успішно. У півфіналі також розуміла, що виходжу на суперницю, яку також можу перемогти. І отут зіграв свою роль саме людський фактор. У будь-якому виді спорту, де є людський фактор, дуже просто повернути результат зовсім в інший бік. Спорт - також своєрідна політика, у суддів теж є свої погляди.
-Як саме людський фактор вплинув на твою результативність у чемпіонаті?
- У третьому раунді мені зняли бал, який надзвичайно вагомий і кардинально змінює поєдинок. Отак, за рішенням суддів рахунок стає 3:2 і піднімають руку моєї суперниці. У той момент весь зал був в шоці, це досить велика кількість людей і навіть моя суперниця була дуже здивованою. Я зрозуміла, що це все… і це третє місце. Моя суперниця з Японії, уся їхня збірна дуже підтримувала нас, українців. Згодом вона сказала, що перемога насправді їй не належить… але саме таким було рішення суддів.
Розчарування бували й раніше, але не цього разу. Я була готова морально, фізично, тактично і технічно, ми зробили все, що від нас залежало, але одна людина повернула бій таким чином, як їй бажалося.
Тим не менше, ми отримали ліцензію на участь у Всесвітніх іграх єдиноборств і це дуже круто. Зі всієї збірної нас було 7 чоловік і я єдина здобула медаль. Свій мінімум ми зробили.
Крім того, дуже круто, що приймаюча країна і морально і політично нас підтримує, а також великим плюсом є те, що російська збірна дискваліфікована абсолютно з усіх видів спорту, як судді, так і спортсмени та тренери. Це нас дуже тішило.
-Чи можливо у таких випадках починати процес апеляції і чи впливає він на кінцевий результат змагань?
-Процес апеляції існує і ми мали право його розпочати, але тоді ми пишемо апеляцію на ім’я президента всесвітньої федерації, зупиняємо змагання для збору комісії, перегляду відео тощо. Що це може дати: цього суддю відсторонять від змагань, але рішення не зміниться. Тож чи був у цьому сенс?! Ми не стали цього робити.
Коли я сходила з рингу, моя суперниця плакала, я плакала і увесь зал, стоячи, аплодував Україні. Ми вклали дуже багато зусиль і були готові до найбільшого. Утім, я щаслива, що в мене є ліцензія, я можу готуватися на Всесвітні ігри, а це вже зовсім інший рівень, де представлені всі види бойових мистецтв і олімпійські і неолімпійські. Це величезний масштабний спортивний фестиваль і ми там, Україна там!
-Цьому чемпіонату передували змагання європейського рівня. Фактично, час на підготовку між ними був лише тиждень. Наскільки важко було готуватися і налаштовуватися на нове протистояння?
-Вперше за мою кар’єру Федерація прийняла рішення, що такі два масштабні змагання повинні бути з різницею у 10 днів. Це взагалі нонсенс. Є країни, де працюють дві збірні: одна їде на Європу, інша – на світ. У нас же, одна людина працює і там і там. Аргументували таке рішення тим, що прагнули провести змагання швидше, аби уникнути Covid та масової захворюваності. Можливо це логічно, але занадто швидко і мало часу було на підготовку. Ми могли вибрати і, наприклад, відмовитися від Чемпіонату Європи, але розуміючи те, що в мене недостатньо бойової практики, ці змагання мені були потрібними. Крім того, переймалися, аби не травмуватися напередодні світового чемпіонату і таки травмувалася… Але, побачивши та врахувавши всі помилки зі змагань європейського рівня, постаралися за тиждень усе надолужити, виправити і це вдалося.
-Як далі готуватимешся до Всесвітніх ігор єдиноборств, на що робиш особливий акцент?
-Тепер ми чекаємо інформацію щодо проведення Кубку світу в Австрії. Існує проблема з виїздом чоловіків за кордон, тому не знаю чи вдасться тренеру поїхати зі мною, а без тренера працювати достатньо складно. Якщо міністерство дозволить йому ще один виїзд за кордон, ми обов’язково поїдемо на Кубок світу. Нам це потрібно, бо це - бойова практика, потрібно готуватися. Далі плануються й інші змагання, надіюсь і туди зможемо потрапити. Як каже мій тренер: «Підготовка до наступних змагань починається у той момент, щойно ти зійшов з бою».
Тож тепер ми думаємо, чого нам не вистачило, що не спрацювало і намагаємося це виправити. Будемо старатися взяти участь у якомога більшій кількості змагань. Навіть зараз, у суботу, відбудеться чемпіонат України з кікбоксингу, куди я заявилася теж. Не знаю, чи знайдеться мені суперник, але будемо пробувати. Наше завдання зараз – якомога більше спарингів.
-Ти пригадувала, як на чемпіонаті увесь зал сточи аплодував тобі та підтримував Україну. Яке загалом ставлення світу сьогодні до нас та нашої спільної біди, про що говорить світ?
-Дуже приємно, що цього разу були спортсмени з 43-х країн і усі нас підтримують. Так, деякі держави залежні від політичних чи економічних питань взаємодії з росією, але люди всі співчувають та підтримують. До мене підходили багато людей і розповідали, що допомагають ЗСУ, передають різні технічні засоби, або дають прихисток українцям. Дуже багато розпитують як ми живемо, як усе відбувається і дивуються, як ми тримаємося і наскільки ми сильні. Я розповідаю про те, що я живу на тій території країни, де зараз немає активних бойових дій, але ми теж чули вибухи, ми знаємо що це, ми підтримуємо людей, які переїхали до нас зі східних регіонів і робимо те, що можемо.
Я розповідаю про те, що з кожним днем наша нація стає сильнішою. Це і є своєрідним стимулом, ми повинні досягати висот. Так, я не пішла на фронт, але в мене є свій фронт – спортивний, бо світ повинен бачити як піднімається прапор України, світ повинен чути про нас. Коли була церемонія відкриття, кожна країна виходила під оплески зі своїм прапором, а коли представили Україну - увесь зал просто піднявся і стоячи аплодував Україні. Це - просто до сліз.
Під час церемонії нагородження, коли я стала єдиною медалісткою з України і знову прапор України замайорів не п’єдесталі, президент Всесвітньої федерації з боксу Сават запросив мене до слова. Я сказала, що ми не можемо вибрати Батьківщину. Я народилася в Україні і доля моєї країни зараз – це війна.
«Я знаю, що мільйони людей виїхали з України і живуть зараз у ваших країнах: в Італії, у Франції, в Англії, у Фінляндії та в Америці, в Канаді і в Азії (в цей час там були прапори всіх цих країн) і я знаю, що ви дали їм що їсти, де жити, працювати і все, що їм потрібно. Я кажу від всієї України вам дякую за те, що ви допомогли моїм співвітчизникам», - я сказала, що не залишу своєї країни та повернуся, що я боєць і хоча сьогодні в мене третє місце, але моя Україна переможе. І тоді весь зал плакав та аплодував.
Дуже важливо, аби вони розуміли, що ми їм вдячні за допомогу та підтримку. Вони це оцінили і мені здається, так було правильно. Підтримка світу просто колосальна.
Більше того, з нами були представники Ірану, військова техніка якої зараз використовується росією в Україні. До нас підходив президент іранської федерації, який казав, що уряд Ірану дотримується своєї політики, а народ вважає зовсім по-іншому. Іранці проти цієї війни і максимально нас підтримують. Це ж стосується і Сербії, яка багато в чому залежна від росії, але тамтешні люди усе розуміють і щиро нам співчувають та бажають перемоги.
-Одночасно з власними змаганнями та тренуваннями ти викладаєш в ЛНТУ, маєш кураторство і тренуєш дітей у спортшколі… Як вдається усе поєднувати?
-Коли розпочався навчальний рік, у мене фактично тривали змагання, але я встигла познайомитися зі своїми студентами. У мене крута група, вони переживали за мене, писали мені. Добре, що мене підтримує моя кафедра і допомагає, поки я їду на змагання, вони йдуть мені на зустріч. Я розумію, що мені потрібно чимало часу проводити з першим курсом і спочатку це мене лякало, я переймалася тим, як усе встигнути: як навчати студенів, тренувати своїх вихованців у спортклубі і тренуватися самій. А згодом заспокоїлася, бо діти також чекають підтримки і хвилюються. Після мого приїзду, зі студентами ми контактуємо. Я ще не відчула повною мірою, що таке кураторство, але надіюся, все буде добре. Думаю, ми з ними спрацюємося.
У спортшколі діти також готуються до змагань. Чемпіонат України для них сьогодні теж максимум і їх потрібно готувати та підтримувати. Хоча іноді стає морально важко, але ти розумієш, що тобі потрібно заспокоїти дітей, вони чекають підтримки, хочуть поради і я маю з ними працювати. Водночас, вони повинні вчитися бути самостійними, бо ж не завжди твій тренер може поїхати з тобою на змагання і тому ти мусиш зібратися і вдало відпрацювати. Я це їм пояснюю, надіюся, що вони мене чують і ми це зможемо побачити уже за результатами найближчих змагань.
-Отож, попереду надзвичайно складні тренування та Всесвітні ігри єдиноборств… Настрій бойовий?
-Так, безперечно! Зараз ми будемо старатися набути якнайбільше бойової практики, взяти участь у великій кількості змагань, наскільки це буде можливо. Важливо підтримати моїх юних спортсменів, щоби вони могли добитися вдалих результатів і також воювати на спортивному фронті. Головне - не здаватися, залишати поразки у минулому, а в майбутньому, тільки вперед до перемоги!
