Є студенти – є море ідей, - чим надихається професор Луцького НТУ Володимир Дідух
Що для українця означає родина, рідна домівка і власна земля?! Напевно це не просто матеріальні блага, а передусім – духовне багатство, яке ми повинні берегти, над чим маємо старанно працювати і бути гідними господарями. Професор Луцького НТУ, доктор технічних наук та завідувач кафедри агроінженерії Володимир Федорович Дідух упевнений, що наша держава існує саме завдяки тим людям, які цінують рідну землю, бережуть надбання і готові не лише нею користуватися, а й віддавати.
Про те, як розвивати сільське господарство на Волині, як навчити молодь любити землю і у 65 бути спортивним та моложавим, - ділиться в інтерв’ю Володимир Дідух.
- Розкажіть про себе, де ви народилися і навчалися? Чому обрали саме напрямок сільського господарства?
Народився я Берестечківському районі, майже у лісі. Село таке унікальне є – Диковини, навіть автобус туди уже ходить (сміється,-ред.). 7 км до школи із 5 класу до 10 в Лобачівку. Народилися ми на землі в селянській хаті, на дубовій лавці, яка досі стоїть у батька. Виріс у сім’ї, яка постійно працювала на землі: тато тракторист, мама колгоспниця. Наше господарство спеціалізувалося на різних видах сільськогосподарських культур, але одна з них – цукрові буряки. Це було таке собі пекло і для батьків, і для дітей, бо ми «жили» на полі між тими буряками, починаючи з ранньої весни, коли їздили їх обробляти, до пізньої осені. Нас постійно брали з собою, ми щось допомагали… як могли, так працювали. А потім вдалося вирватися з села, через те, що у мене не було бажання вчитися. Я завжди любив спорт. Ми проводили своє життя на вулиці: зимою грали в хокей, каталися на лижах, тільки сніг сходив – ганяли в м’яча. Це все відбувалося босяком, бо не було що взути, виріс, як то кажуть, у кирзових чоботях. Запам’ятався мені день, коли тато вивозив мене на автобус до зупинки, коли забирали в армію, трактором ледве довіз у травні. Тому я виріс на землі і від землі.
- Як відбувалося ваше становлення далі, як потрапили в науку?
Все життя мріяв бути великим тренером, до речі це вдалося. Тут на Волині в мене є свої учні – майстри спорту міжнародного класу з легкої атлетики (спортивна ходьба). У нас на Волині це популярний вид спорту і в якійсь мірі я доклав власних зусиль, щоби тут було багато спортсменів, проводилися змагання.
Коли вирвався після школи у Львів, поступив в училище, щоби займатися спортом. Був там стадіон, на який я одразу пішов, а там саме проходив відбір у футбольну команду і нещодавно, через 40 років, я потрапив туди на змагання. У минулому році ми їздили туди на фінальну частину Чемпіонату України 55+ і там мені навіть вдалося забити гол (сміється, - ред..).
Згодом, від заводу пішов в армію, три роки служив на флоті і зрозумів, що треба вчитися… там поправляли свідомість. Через 5 років після школи вступив у Львівській сільськогосподарський інститут і одразу продовжив займатися спортом й на третьому курсі став майстром спорту та потрапив у збірну України. Отаким чином моя доля була пов’язана: їздив на спортивні збори, в одній сумці була спортивна форма, у другій – книжки, бо я відчував, що треба вчитися.
- Як самореалізовувалися, який напрямок науки вам ближчий до душі?
Перша моя професія – це слюсар-інструментальник ІІІ розряду, я працював на заводі, виготовляв штампи і прес-форми. Це був завод «ЛОРТА» №125 ім. Леніна, де випускали осилографи і прилади й обладнання для військової техніки. Там був мій перший життєвий досвід в іншому середовищі, на відміну від колгоспного.
Коли закінчив Дубляни, залишився там працювати, все мене тягнули у науку. За сімейними обставинами переїхав в Луцьк та знову пішов на завод ГПЗ №28, де працював три роки конструктором. Тоді був такий недолік, що важко було молодим людям зачепитися у місті, якщо ти невчасно приїздив на якесь підприємство і всі гуртожитки були зайняті. Квартири давали у 60 років, в такому віці як я зараз. Дружина була студенткою, доньці – один рік і довелося шукати таку роботу, яка б дала можливість мати житло. Так я потрапив у Луцький філіал Львівської політехніки. Мені довелося відмовитися від роботи на заводі, хоча я почав там рости професійно у відділі головного технолога.
В університеті я зустрів Гедаля Абрамовича Хайліса (д.т.н., професор, засновник та перший завідувач кафедри сільськогосподарського машинобудування, -ред.) та пішов до нього на кафедру. На той час, на посаду старшого лаборанта була черга у 4 людини… уявляєте, яка була конкуренція. Я не хотів іти на роботу, так як зараз: змінювати професії, йти від одного до іншого. Мені шкода було тих знань, які я здобув, а освіта в мене - інженер-механік з механізації сільськогосподарського виробництва, тож відчуття було таке, що я попадаю туди, куди треба, як людина з вищою освітою. Гедаль Абрамович вивчив мене, придивлявся, наскільки я здатний працювати у навчальному закладі, цікавився мною.
- У чому полягала унікальність кафедри і чого вдалося досягнути за роки роботи на ній?
На той час система у ЗВО була трохи іншою. Було так: якщо викладач ішов на підвищення кваліфікації, він мусив іти на виробництво. Саме таким чином для мене звільнилося місце і я пішов на першу лекцію до студентів стаціонару. Паралельно з Гедалем Абрамовичем ми розвивали нашу спеціальність «Машини та засоби механізації», їздили по іншим закладам освіти, аби здобути досвід. Таких кафедр в радянському союзі було всього 4 і ми відкрили п’яту. Крім того, функціонували 103 аграрних вузи, де здебільшого готували інженерів-експлуатаційників, а наша кафедра була призначена, щоб готувати інженерів-конструкторів по машинам для сільськогосподарського виробництва.
- Чи цікавиться сільським господарством нинішня молодь, адже дедалі частіше чуємо про «престижність» обраних професій студентами, а не про класичні для українського ринку праці спеціальності?
На Волині було багато сільськогосподарських підприємств, у нас було чимало студентів-заочників, зокрема із ПАТ «Ковельсільмаш», які в нас навчалися. Не було такого, щоб студент, попри працевлаштування, пропускав заняття. Їм давали на період сесії можливість переїздити сюди, селитися в гуртожитки і навчатися. Вечірня форма була після роботи.
В нас була одна група – всі медалісти після школи. Ви собі можете уявити потенціал цих студентів і який повинен був бути викладач, аби могти відповісти на усі запитання.
Завідувачем кафедри тут я працюю уже втретє і один раз працював в Дублянах. В мене склалося таке враження, що в державі чогось не розуміють відносно підготовки кадрів, тому що раніше підготовка була побудована під виробничу систему і держава собі замовляла спеціалістів під потребу. У 1991 році ми все почали передавати в приватні руки, особливо в сільському господарстві. Нині ми продовжуємо отримувати державне замовлення на підготовку фахівців, не заробляючи ніяких грошей від тих, хто отримує нашу продукцію, наших фахівців. Тут перевернута система, треба напевно її збалансувати, щоб вона працювала.
Студенти почали відходити з аудиторій, а будуть студенти – буде зміст працювати. Для викладача головне живий контакт зі студентом, розмова, я мушу їх бачити. Є студенти – є море ідей, як їх розвивати.
У мене виросло 17 кандидатів наук і 2 підготовлених доктора: Ігор Дударєв і Світлана Ягелюк. Поки я не знайшов студентів, які б хотіли займатися науковою роботою, щоби їм щось передати, намагаюся шукати.
- Зважаючи на нинішні виклики, викладачам і студентам доводиться працювати в онлайн режимі. Чи дозволяє сфера сільського господарства повноцінно користуватися таким підходом, адже вона потребує здебільшого практики, а не лише теорії?
На жаль, в нашому університеті недосконала система дистанційного навчання, бо нам довелося швидко адаптовуватися до нових умов. Зважаючи на досвід інших ЗВО, варто працювати в одній електронній програмі, де починаючи з першого курсу студент отримує паролі і ми нормально можемо продовжувати роботу і навчання. Ми розуміємо, що треба змінювати підходи до підготовки, реформуватися і вдосконалюватися.
- Ваша кафедра має тісні зв’язки з партнерами, які дають можливість проходити практику, вдосконалювати навички. З ким співпрацюєте і які переваги отримуєте?
Завдяки співпраці із підприємствами з виробництва та продажу сільськогосподарської техніки частина лабораторних та практичних занять проводиться на базі цих підприємств. Ми маємо багато своїх випускників у «Вілії», на інших підприємствах і ми працюємо з ними, маємо контакти. Але має бути трохи по-іншому, інше ставлення органів місцевої влади до тих спеціальностей, які є в університеті.
Нам рекомендують зробити ухил в органічне землеробство і звернути увагу, наприклад, на льонарство, бо Волинь - найкращий регіон із вирощування льону і отримання натурального волокна. На жаль, стратегія наукова і стратегія місцевих органів влади не співпадає, але так не може бути в підготовці фахівців, стратегія має бути однією.
10 років тому, коли я був директором інституту неперервного навчання, ми хотіли створити технопарк та науковий парк і плідно працювали з обласною радою, провели програму «Льон Волині» і затягнули 13 приватних організацій, які підтримують цю ідею. Ми маємо бути колом однодумців і далі будемо контактувати з тим бізнесом, який є, щоби вибудовувати єдину систему із владою, бізнесом і наукою.
- Тривалий час ви очолювали кафедру сільськогосподарського машинобудування і розвинули кафедру агроінженерії, які нові напрямки вдалося впровадити в університеті?
Від кафедри сільськогосподарського машинобудування розрісся весь університет. Коли почала змінюватися система у державі, перехід виробництв у приватні руки, я помітив, що наша кафедра почала «тухнути», у нас різко зменшився набір студентів. Тому надійшла пора реформуватися. Спочатку я хотів назвати кафедру регіонального машинобудування, але зараз ми маємо дві окремі: кафедру галузевого машинобудування і кафедру агроінженерії. Остання - це абсолютно інший напрямок, тут мають бути діти з іншою логікою і знаннями.
Ми зрозуміли, що потрібно змінювати підходи до підготовки, щоби бути конкурентними серед 16-ти аграрних ЗВО України.
- Ваше дітище – наукові доробки. Ви займаєтеся питанням сушіння сільськогосподарських рослинних матеріалів та маєте низку досліджень та винаходів у цій темі. Розкажіть детальніше про напрямок та його важливість.
Це моя і кандидатська і докторська дисертації. Був такий період, що сушка нікого не цікавила. Виробничники, які виробляли сільгосппродукцію, залишали її дозрівати на полі, але так немає бути…
Крім того, зараз мене цікавить відродження галузі льонарства на Волині, яке має початися через іншу споріднену культуру, наприклад, через льон олійний. Льон має два види продукції – насіння і волокно і скільки б ми з українськими вченими не «билися» за використання потенціалу стебла - нічого не виходить, не сприймають бізнесмени. Чому? – Дуже просто! Їм гроші дає насіння і їх абсолютно не цікавить, що там далі відбувається на полі. Весною посіяли - через три місяці рахують гроші.
Але ж сільське господарство – не чисто бізнесова галузь, це соціальна галузь. Україну знищать тоді, коли з села переїдуть всі люди в місто, бо українці по натурі - це працівники землі. Ми не можемо постійно виснажувати і витягувати з землі потенціал, ми маємо щось після себе залишити. Реформуючи, треба передавати ресурс людям, які люблять землю; земля віддає гроші – віддайте землі.
- Крім наукової і викладацької діяльності ви досі активно займаєтеся спортом. Як усе встигаєте, звідки черпаєте натхнення та енергію?
Сім'я на першому місці. Тішать дуже діти і внуки – це саме основне. Свого часу родина працювала на мене і мій кар’єрний ріст, вони мене підтримали, коли я ріс як науковець, а згодом я змінив пріоритети і відмовився від багатьох речей у користь сім’ї. На жаль, треба обирати, бо кар’єра вимагає багато віддачі. Коли діти були маленькі, я писав дисертацію, ми мали багато фінансових обмежень, бо тоді платили мало, але діти з розумінням поставилися до цього і тепер уже їм треба дати більше можливостей.
Натхнення я черпаю від сім’ї, у бажанні вдома щось зробити своїми руками. А з спортом я не закинув, ми постійно їздимо на змагання з командою 60+. Я не шкодую, що все життя був у спорті. Хороший імунітет виробляється тільки з фізичним навантаженнями.
Розмовляла Ілона Карпюк
Фото Олена Третяк
