Перейти до основного вмісту

«А раптом уже додому…», - цю фразу було чутно неодноразово впродовж нашої розмови зі спортсменкою із Харкова. Вона у Луцьку, але її дім там, де досі тривають обстріли; вона чемпіонка, але шукає можливості розвивати свій потенціал; вона – тренер, що водночас залишилася без своїх підопічних і намагається зробити все, аби війна не позбавила їх успішного майбутнього.

Сьогодні знайомимося із Марією Кузьміною, майстром спорту України міжнародного класу з підводного спорту, чемпіонкою світу і призеркою світових та міжнародних змагань. Разом із сином-школярем та чоловіком, заслуженим майстром спорту України з підводного спорту і семиразовим чемпіоном світу Максимом Котовим, вони приїхали до Луцька, бо так вирішила війна…

Тут, у Луцьку, спортсменка доєдналася до благодійного проекту Віталія Алпатова, про який ми писали раніше, займалася тренуванням діток-спортсменів, що приїздили на Волинь із різних куточків країни, а нині тренує сина і займається сама у спорткомплексі ЛНТУ, бо ж впевнена, що попри складні часи, важливо робити щось корисне.

Про те, як опинилися в Луцьку, наскільки складно українським спортсменам адаптуватися під нові виклики воєнного часу і які перспективи шукають чемпіони для досягнення нових висот, далі в інтерв’ю.

Кузьміна

-Марія, розкажіть про себе. Яким видом спорту ви займаєтеся?

-Я спортсменка та тренерка з Харкова, займаюся підводним спортом. Він включає в себе декілька спортивних дисциплін: швидкісне плавання, марафон, плавання в ластах та підводне орієнтування  на відкритих водоймах. Це важкий вид спорту, під водою ми шукаємо певні орієнтири.

Саме з цього виду спорту ми з чоловіком та з нашою українською командою їздили на Чемпіонат Європи, який відбувався в Угорщині.

-Війна внесла свої корективи у ваше життя… як опинилися саме в Луцьку?

-Коли почалася війна, ми з сином в лютому виїхали з Харкова і досі ще там не були. Спочатку поїхали в Карпати, а потім переїхали у Луцьк.

Тут в Луцьку, тренер (Віталій Алпатов, - ред.) збирав діток з Харкова в рамках благодійний проекту. Юні спортсмени з усієї країни приїздили у більш безпечний Луцьк, аби не втратити можливість тренуватися і реалізовуватися у спорті. Я йому зателефонувала, аби долучити до проекту свого сина, хоч він трохи замалий по віку. Утім, нам не відмовили і запропонували приїхати.

Коли вже опинилася тут, запропонувала і свою допомогу щодо догляду за маленькими спортсменами, адже і сама є тренером. Діток було дуже багато, тож я займалася найменшими і тут,  у спорткомплексі ЛНТУ, ми майже все літо плавали.

Коли ж у діток завершився сезон, вони виступили на змаганнях, у нас з’явилася надія, що і ми – дорослі спортсмени, також зможемо поїхати на змагання. З’явилася можливість зробити дозвіл на виїзд чоловікам за кордон на змагання, тож ми активно почали тренуватися і готуватися до наступних чемпіонатів. Шукаючи місця для тренувань, нам дуже допомогли в ЛНТУ і ми продовжуємо готуватися у басейні університету.

-Вам вдалося облаштуватися у Луцьку? Як вам тут і чи плануєте повертатися додому, коли буде така можливість?

-Так, наш син ходить тут до школи, ми орендуємо квартиру, хоча до цього два місяці жили у друзів, вони нам дуже допомогли. Поки у Харкові прилітають ракети, поки стріляють, повертатися небезпечно, тому ми поки залишаємося тут. До того ж, у Харкові багато об’єктів не працюють, наприклад, басейни у нас закриті.

Кузьміна

-Наскільки важко спортсмену адаптуватися під виклики воєнного часу, адже розуміємо, що втрата систематичного тренування, відсутність змагань несуть вагомий вплив на результативність спортсмена…?

-Це дуже важко і не тільки як спортсмену, але й як людині, тому що тебе виривають з твого звичного життя і ти не знаєш, що робити. У цей момент спорт рятує, бо ти знаєш, що ти можеш зробити. Коли в тебе дурні думки, ти побігав, пострибав, щось зробив і адреналін виходить. Таким чином, заспокоюєшся, можеш переглядати стрічку новин трохи легше.

А коли я приїхала до Луцька і мені довірили діток, то я забула про все. Так, я розумію, що йде війна, що важко, мій чоловік певний час таки залишався в Харкові, але ж коли ти працюєш з дітьми, все інше відходить на інший план. В тебе є одне завдання – діти і їм потрібно приділити увагу, бути відповідальним. Потрібно щось робити!

Кузьміна

-Як вам тренується у спорткомплексі ЛНТУ, умови подобаються?

-Супер! Я коли сюди вперше потрапила, для мене це було «ВАУ». Я ходила з телефоном і фотографувала все. Тут тепла підлога, прозора вода, соляні фільтри... У нас Харків вважається розвиненим містом, але ж коли я побачила як може бути, це - дуже круто! Коли я сюди потрапила, сказала, що хочу, аби і в нас в Харкові був такий же басейн. Я розумію, що тут відбулася реконструкція, але ж як можна усе зробити. Це певний досвід і коли я повернуся до Харкова, буду намагатися зробити щось на кшталт цього.

-Ви займаєтеся ще й тренерською діяльністю, яка вікова категорія ваших вихованців, які їхні здобутки?

-Так, я треную діток. У мене були діточки від 4 років до студентів, тому що я працювала ще й в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Щодо дитячого гуртка, то вікова категорія сягала 14 років. Минулого року ми їздили на європейський кубок в Польщу і зайняли перше загальнокомандне місце і мої дівчата посіли призові місця.

КузьмінаКузьміна

-У Луцьку ви продовжуєте тренерську діяльність?

-Так, зараз я треную свого сина, а вже днями приїздить ще одна моя вихованиця з Харкова, а наступного тижня ще одна дівчинка. Тож поки ми будемо утрьох і у нас є два місяці, щоб підготуватися до кубку світу серед вікової категорії від 10 до 17 років.

-Якимось чином вам вдається комунікувати з вашим вихованцями з Харкова, можливо тренуєте їх дистанційно, як підтримуєте зв'язок?

-Так, я підтримую з ними зв’язок, ми листуємося у соцмережах. Хтось у Львові, хтось за кордоном, я маю можливість декому відправити завдання для тренувань. Дівчата, які днями мають приїхати до мене, з лютого не плавали взагалі, бо не мали такої можливості.

-Наскільки складно тепер юним спортсменкам відновити свої сили після затяжної перерви? Розуміємо, що у них саме той віковий період, коли важливо постійно тренуватися. Як вони можуть зараз відновити свій потенціал?

-Треба почати! Ми будемо по трохи, без екстремальних навантажень, без форсування, по-тихеньку починати тренуватися. Це краще, ніж нічого. Коли в мене є така можливість, чому б нею не скористатися. А там, можливо, й повернемося додому...

-Чи маєте перспективи започаткувати свою секцію тут, в нашому місті чи навіть в університеті?

-Я б дуже хотіла. Якщо це вдасться, я буду тільки щаслива!

Кузьміна

-Які ваші плани та перспективи? Яким ви бачите, доречніше тепер казати, своє ближче майбутнє? Про далеке зараз важко щось говорити…

- Дійсно, про майбутнє зараз важко сказати. Ще два місяці ми з дітками будемо готуватися, а потім поїдемо на змагання до Угорщини. Що робити далі, будемо вирішувати. А раптом, ми зможемо поїхати додому… Якщо ні, то залишатимемося у Луцьку і продовжуватимемо тренуватися тут.

"Дуже хочу подякувати усім тим людям, які нам допомагали і в Луцьку, в Карпатах… В Луцьку ми закріпилися і я дуже вдячна усім людям і друзям, які нам дуже допомогли у перші місяці, бо вони нас прихистили і нічого не просили натомість. Ми так само робили, коли в 2014 році наші друзі приїхали з Донецька і теж було важко... Ми розуміємо, як це, тому всім дуже вдячні! Дякуємо за підтримку ЛНТУ, який зараз нас приймає і дає можливість тренуватися і розвиватися!", - додає Марія Кузьміна.