Ударна сила краси в ЛНТУ. Інтерв’ю із Чемпіонкою світу Анастасією Коновальчук
Блиск в очах, чарівна усмішка, довге волосся і неймовірна жіночність та тендітність. Якщо ви уявляєте дівчат боксерок якось інакше, ви помиляєтеся! Луцький НТУ спростовує міфи про те, якою може бути чемпіонка світу з бойових видів спорту, про те, що наука, освіта і спорт – непоєднувані речі і про те, що професійним спортсменом можна стати, лише займаючись із дитинства.
Одразу після змагань за Кубок світу та звання Чемпіона світу з французького боксу Сават, в ЛНТУ завітала випускниця кафедри фізичної культури, спорту та здоров’я Анастасія Коновальчук. Вона розповіла про перші враження від перемоги, озвучила секрети із життя спортсменки та тренерки і навіть поділилася особистими таємницями. Про усе це, читайте в ексклюзивному інтерв’ю.
-Нещодавно ти повернулася з Австрії, де відбувалися змагання за чемпіонство світу. Повернулася із перемогою?
-Так, повернулася із перемогою! В Австрії проходив Чемпіонат Світу та Кубок світу з французького боксу Сават, змагання відбувалися одні за іншими. Як правило, формують дві збірних: один спортсмен, який бере участь в Кубку і один – в Чемпіонаті. Так як я боролася за можливість брати участь і там і там, я була єдиною серед дівчат, хто брав участь у двох змаганнях одночасно.
Було дуже важко, тому що потрібно було тримати вагу, готуватися до двох змагань, пройти тиждень поєдинків. Але ми були готові до цього, готові до навантажень і до того, що доведеться боксувати цілий тиждень.
-Вже встигла трохи відпочити чи постійно необхідно тримати себе у тонусі?
-Не дуже встигла відпочити морально. Фізично так, я відновилася, але морально важко, бо було багато інформації, поєдинків… Перемоги - це добре, але моральний тиск великий. Я стала володаркою Кубку, вийшла у фінал Чемпіонату світу і розумію, що тепер до мене буде прикута увага і моя суперниця, яка чекатиме мене у фіналі, буде ще більше готуватися. Простіше тягнутися за кимось, ніж тримати перше місце, тому морально важко.
-Розкажи, з чого починалася твоя спортивна кар’єра?
-Взагалі в спорті я з дитинства, грала в баскетбол, ходила на змагання з легкої атлетики, рукопашним боєм займалася з 9-го класу. Коли вступила на навчання після 11-го класу, знайшла секцію з кікбоксингу. Серйозно почала займатися бойовими видами спорту досить пізно і коли прийшла в спортзал, тренери скептично поставилися до цього і не вірили, що я досягну висот, бо у 17-19 років бувають уже чемпіони світу. Утім, я старалася, тренувалася, боролася за призові місця, мені подобалося. Викладачі також йшли назустріч і в усьому сприяли, тому так і вийшло досягнути того рівня, на якому я зараз є.
-Чому обрала саме кікбоксинг?
-Цікавий вид спорту. Люблю бойові види спорту і взагалі спорт люблю. Я прийшла, побачила, спробувала і зупинилася на кікбоксингу, а чому б ні. Зрозуміла, що це класний вид спорту, він корисний, адже доводить, що ми не є слабкою половиною людства, круто, коли дівчина може постояти за себе. До того ж, це гарна фізична форма.
-Чим відрізняється кікбоксинг від французького боксу Savate? Чому ти надаєш перевагу у своїй спортивній кар’єрі?
-Беру участь у змаганнях і з кікбоксингу і з французького боксу Сават. Насправді Сават є дуже старим видом спорту і уже в 2024 році буде 100 років, як французький бокс Сават існує. Кікбоксинг набагато молодший. В Європі це дуже розвинутий вид спорту, в Україні Сават, на жаль, поки набирає обертів і ми стараємося це змінити. Я дуже рада, що змогла долучитися до розвитку цього виду спорту в нашій країні.
Якщо говорити про різницю, то кікбоксинг не має пріоритету в руках чи ногах, в французькому боксі Сават пріоритет – нога. У кікбоксингу працюють босими з захистом, в французькому боксі працюють у взутті з твердим носком, називаються саватки. Я вважаю, у Саваті є більша видовищність, тому що судді вимагають техніки, тактики і не дозволяють вести рубку, для того, щоб вид спорту був більш видовищним.
-Ти родом із Млинова, чи була і є там можливість займатися спортом і зокрема, кікбоксингом? Чи взагалі розвинута тренувальна база у невеликих містах?
-Це дуже болюча тема. Я вважаю, із тим, що стосується конкретно моїх видів спорту, у маленьких містах є проблема. Нам не вистачає ні інфраструктури, ні інвентарю… Я намагаюся це змінити, часом з перешкодами, але стараюсь. Зараз великі міста більше розвиваються, а селам і містечкам приділяють менше уваги. Це нормально, я розумію, коли є така різниця. Але все-таки хотілося б, щоб трохи більше уваги приділяли невеликим містечкам.
Якщо в Луцьку я маю можливість тренуватися у класних залах, маючи форму і необхідний інвентар, то у Млинові в мене є лише турнік і мішок, який я вожу з собою і так тренуюся. Тому це болюча тема, але надіюся, усе зміниться.
-Які переваги або недоліки дав тобі спорт, при формуванні тебе як особистості?
-Я завжди всім кажу, що в спорті немає недоліків. Усе, що я маю, я маю завдяки спорту. Не всі стануть чемпіонами, не всім від природи дано займатися спортом, але здоровий спосіб життя – це завжди плюси.
Мій спорт дав мені можливість розвиватися не тільки фізично: я маю три освіти, є перекладачем англійської і французької мов, перекладаю навіть у збірній. Спорт дав можливість себе реалізувати у цій сфері, бо я об’їздила всі країни Європи, була в багатьох країнах Африки і в деяких країнах Азії. Це дало мені можливість спілкуватися з людьми різними мовами, бачити, як готуються спортсмени в інших країнах, як живуть і розвиваються люди за кордоном, дізнаватися про їхній устрій і традиції. Завдяки спорту я мала можливість бачити світ, розвиватися і спілкуватися з іншими людьми.
Навіть в Україні я маю змогу спілкуватися з людьми, які знаходяться на високому рівні в будь-якій сфері, чи то соціологія, чи політика, бізнес чи освіта. Всі ці можливості я отримала тільки через спорт. Тому закликаю усіх вести здоровий спосіб життя і займатися спортом, тому що це - одні плюси і жодних мінусів.
-Окрім того, що ти спортсменка , ти маєш три вищі освіти. Розкажи про те, де навчалася і які спеціальності обрала?
-Перша моя освіта – це факультет міжнародних відносин у ВНУ ім..Лесі Українки, далі був економічний факультет, а потім Луцький національний технічний факультет, кафедра фізичної культури, спорту та здоров’я. Не планую зупинятися на досягнутому, хочу вступати в аспірантуру, планую писати наукову роботу і працювати в сфері освіти.
Не правда, що не можна поєднати спорт і освіту, абсолютно все можна поєднати, якщо є бажання. Вважаю, що спорт – це класно, але навіть якщо я спортсменка, я повинна вдосконалювати себе розумово, розвиватися, а тому планую здобувати освіту далі.
-Яким чином тобі, як спортсмену, допомогло навчання в ЛНТУ?
-Коли навчалася, писала наукову роботу зі свого виду спорту. Це дало можливість мені сформуватися як молодому тренеру. Чому мені це цікаво? Бо коли почала тренувати дітей, відчула, що мені не вистачає знань і це нормально для молодого спеціаліста. Я зрозуміла, що потребую самоосвіти, вдосконалення, вступила в ЛНТУ і зі своїм науковим керівником Ковальчуком Володимиром Ярославовичем (завідувач кафедри, - ред.) почали розбирати, в чому можуть бути помилки, чого бракує, чому не виходять певні речі з моїми вихованцями-дітками. Звичайно, допомагав і мій тренер, але наукова база - це завжди інше, ніж фізичні чи технічні навички.
Я дуже вдячна викладацькому складу кафедри, тому що вони всіляко сприяли мені, дали можливість тренуватися у спортзалі, у боксерському залі, в басейні. Дуже допоміг зі своїми спортсменами Олександр Панасюк (доцент кафедри, головний тренер БК «BUSHIDO», - ред.). Я вдячна їм, бо частково і їхня заслуга є у моїй перемозі.
Період був складний, треба було встигати і в навчанні, і в тренуванні дітей, і у власних тренуваннях, а викладачі ніколи не обмежували мені доступ до спортивних знарядь у будь-який час. Вони вболівали за мене, тому коли їхала на змагання, переймалася, аби не підвести їх. Щиро вдячна кафедрі, це чудові викладачі, чудові люди, університет мені дуже допоміг.
-Як вдається знаходити час і балансувати між наукою, навчанням та спортом?
-Насправді важко поєднувати не так фізично, як морально. У мене 35 діток займаються, двічі на день маю тренуватися сама, між цим веду уроки іноземної мови і повинна щось і вдома зробити. Часом буває, бракує енергії: сідаєш, опускаєш руки і думаєш, для чого мені це все. Але коли розумієш, скільки роботи зроблено, то не хочеться все кидати, тільки через те, що важко. Так здаватися не можна!
Так було у фіналі Чемпіонату світу: два раунди, досить важкий бій, під час заключної перерви уже думала, що програю. Але в цей час згадую про те, що усі 7 поєдинків я перемагала і зараз триває заключний етап. Розумію, якщо стільки було зроблено, не можна так просто здатися. Так, в третьому раунді я закінчила достроково і виграла нокаутом.
Так само і в житті: я бачу дітей, які кожного дня прибігають на тренування, вони хочуть вчитися і в дощ, і в сніг…я не можу їх покинути. Можливо хтось з них стане чемпіоном, хтось обере інший шлях, але це залишиться в їхньому житті і в їхніх серцях. Не можна здаватися і буде не правильно просто все закінчити, навіть по відношенню до тих людей, які долучилися до формування усього того, що я зараз маю.
-Які досягнення маєш у спорті і які здобутки для тебе найважливіші?
-Найбільше пишаюся тим, що зараз я приїхала з титулом чемпіонки світу, бо це поки найбільша вершина і перемога, яку я досягла. Не тільки через те, що виграла, а через те, скільки праці я вклала, підготовки і часу…я рада за це.
Найбільша моя перемога і в тому, що я прийшла в спорт відносно пізно, але довела всім: не важливо скільки вам років, ніколи не буває пізно. Коли я прийшла в спорт, мені сказали, що з мене нічого не вийде, бо пізно, тому моя найбільша перемога у тому, що я не повірила тим словам, залишилася, працювала і тепер будь-кому можу сказати, що ніколи не пізно займатися спортом, досягати мети і ставати кращим. Це моя найбільша перемога над собою і над стереотипами.
-Які перші відчуття, коли здобуваєш перемогу на рингу? Який смак перемоги?
-Це як сон, тому що це приємний момент, щасливий, довгоочікуваний і усе відбувається як уві сні. Мене уже всі вітають, а я ще сама навіть не розумію, що перемогла. Розумієш, як добре, що твоя мрія здійснилася, я стільки йшла до неї і перемога це щось таке солодке і дуже класне. В мене досі перехоплює дух, коли я про це говорю. Хоча попереду не менш відповідальні змагання і я не повинна піддаватися цій ейфорії, а маю готуватися вдвічі більше.
-Чи є у планах потрапити на Олімпійські ігри?
-Є таке прагнення, але тут нічого не залежить від мене. Зараз кікбоксинг і Сават є пріоритетними у всесвітніх іграх, але поки не входять до переліку видів спорту на Олімпіаду. Якщо щось зміниться, звичайно, в мене є така мета і мій спортивний вік дозволить мені взяти участь в Олімпіаді. Але всесвітні ігри - це як Олімпійські ігри серед неолімпійських видів спорту і є мета стати чемпіоном.
-Срібна призерка цьогорічних Олімпійських ігор з карате сказала, що Олімпіада – це пік спортивної кар’єри. Чи насправді Олімпійські ігри вважаються завершальною кар’єрною сходинкою?
-Я не можу судити про це об’єктивно, але цікавлюся завжди виступами на Олімпійських іграх, слідкую за нашою збірною і знаю спортсменів, які три цикли поспіль ставали олімпійськими чемпіонами. Можливо так, Олімпійські ігри – це найвищий п’єдестал, на який може зійти спортсмен, але можна повторити знову і знову і не зупинятися, доки тобі дозволяє твоя спортивна молодість. Я думаю, що «срібло» - це дуже круто і я горда такому досягненню, але вірю у те, що на наступній Олімпіаді вона стане золотою, тому нехай ще не думає закінчувати кар’єру.
-Чи маєш якісь цікаві ритуали перед виходом на ринг?
-Чогось особливого немає, але точно знаю, що на розминці не можна показувати опоненту свій страх чи хвилювання. Як тільки дасиш супернику побачити свою невпевненість, усе – ти програв. Чому перед поєдинком роблять face to face - битву поглядів?! Бо уже там може бути ясно, хто фаворит, а хто ні.
Іноді ми тренуємося в одному залі і можна спостерігати за тим, як готується твій опонент, як розминаються інші спортсмени. Тому головне бути впевненим у собі, навіть якщо ти розумієш, що твій противник достатньо сильний і серйозний. Треба тримати себе впевнено і не показувати того, що ти переживаєш, бо і твій противник також переживає. Своїм юним спортсменам я кажу, що це нормально, коли тобі страшно, бо інакше не буває, це - спорт, змагання, є мандраж, але головне тримати себе впевнено.
Якихось особливостей перед виходом на ринг немає, головне, щоб поряд був мій тренер, це важливо. Коли він поряд, я знаю, що все під контролем і все буде добре.
-Крім того, що ти активна учасниця змагань і перспективна спортсменка, ти ще й заснувала власну тренувальну школу. Розкажи про це більше?
-Причиною стала карантинна перерва. Коли відмінили всі змагання на певний період, тренуватися в залах було заборонено, але можна було займатися на дворі. Щоб підтримувати себе у формі, я займалася у себе в Млинові, на стадіоні, маючи мішок та рукавички.
Багато діток, які там бігали, побачили моє тренування і попросили їх навчити. Я не була готова до цього, бо просто займалася, але щодня їх почало приходити більше і більше і я зрозуміла, що мабуть нічого поганого не буде, якщо я покажу кілька ударів чи зв'язок. Я сама навіть не зрозуміла як усе відбулося…
А тепер у мене вже є такий собі кістяк: хлопчики і дівчатка, які мають розряди, стали чемпіонами України, і вони всі, мої чемпіони, народилися на стадіоні, просто неба. Під час тренувань я бачу також свої помилки і їх виправляю. Я їх всіх дуже люблю, рада, що вони горять цією справою і мені цікаво і як тренеру і як спортсмену. Юні спортсмени – це моя гордість. Їм від 8 до 18 років, ми готуємося до чемпіонату України і думаю, у нас все вийде, бо для мене це досвід, а для них - мета.
-Безперечно, найбільшу роль у формуванні спортсмена відіграє тренер. Нині ти і сама випробовуєш себе у цьому амплуа. Які вони: місія і життя тренера?
-Мій тренер Мордик Микола Юрійович – заслужений тренер України. Це моя опора і надія. Все, що я маю, без перебільшення, завдяки йому. Все, що я знаю, вмію, роблю – абсолютно його заслуга. Саме він, до речі, побачив в мені потенціал і напевно єдиний з тренерів, хто сказав: «Давай спробуємо». Він приділив мені багато свого часу і думаю, що я виправдала десь його надії. Хоча, тільки коли сама стала тренером, зрозуміла, наскільки важко йому було зі мною.
Раніше не розуміла, чому він кричить, чому сердиться, чому це в мене не виходить, якщо я все роблю правильно. Але тепер, займаючись з дітьми, я все це розумію. Колись він мені говорив: «Кожен твій програш або пропущений удар, мені болить вдвічі дужче». І так, коли мої діти десь пропустять удар і десь є сльози, мені болить в 10 разів більше. Він завжди був моєю підтримкою і опорою і кожен раз, коли я виходжу на ринг, він стоїть в моєму кутку і щоразу підкаже, як правильно зробити.
Так само я зараз працюю зі своїми вихованцями, але бувають моменти, коли я не знаю, де знайти правильне рішення, мені бракує досвіду. Іноді я привожу в Луцьк своїх діток, щоб тренер міг допомогти, дав дієві поради.
-Створення школи – це власний ентузіазм, чи є підтримка влади, наприклад виділення приміщення, інвентарю тощо?
-Поки працюю на власному ентузіазмі та ентузіазмі батьків. На жаль, чомусь так. Але ми справляємося, можливо в майбутньому щось зміниться, бо ми показуємо гарні результати, діти мають розряди. Існують проблеми з приміщенням, інвентар я купую за власні кошти, іноді з допомогою батьків. Поки з зовнішньою підтримкою важко, але мого ентузіазму вистачає.
-Чи загалом прибутковою є спортивна діяльність, адже це уже не просто хобі, а справа життя?
-Завжди я казала і кажу, що спорт – це не бізнес. Якщо ви хочете заробити грошей, то вам явно не в спорт. Але якщо в тебе є можливість поєднувати спорт ще з якоюсь роботою, це дуже добре. Підтримка від держави звісно є, але, на жаль, не така надійна, якої вимагає чемпіонство. Часто не вистачає спортивного харчування, проведення зборів, дійсно є проблеми. Але якщо є мета, то можна знайти нормальне рішення і вирішити це питання. Крім того, є небайдужі люди, бізнесмени, яким я дуже вдячна, які підтримали мене навіть у поїздці на Чемпіонат світу. Тому завдяки таким людям, напевно, тримаються наші неолімпійські види спорту.
-Кого для себе вважаєш авторитетом у спорті, є фаворити?
-Дуже багато. Я завжди поважаю абсолютно всіх людей, які добилися результатів, стали чемпіонами, знаю багатьох сильних бійців у різних бойових видах спорту. Стараюся слідкувати за усіма, хто ставав першим, другим чи третім - це досить високі позиції. Але конкретного фаворита не готова назвати, бо усіх, хто став чемпіоном, я поважаю, рівняюся, аналізую поєдинки, намагаюся запам’ятати тактику і манеру ведення бою.
-Серед опонентів бувають люди, які відчувають особисту неприязнь і відповідно поводять себе на рингу?
-Мій тренер з самого початку казав, що в спорті немає місця ненависті, є поняття спортивної злості. Це нормально, коли за 2 хвилини раунду ти повинен зробити все і доказати, що ти кращий, але, перш за все, маєш поважати супротивника. Можливо тобі не сподобалося рішення суддів, але твій опонент у цьому не винен, ти маєш потиснути йому руку, подякувати за поєдинок і наступного разу доказати, що ти кращий.
В мене ніколи не було особистої неприязні, навіть якщо я програвала, я розуміла, що не допрацювала я і це моя вина. Часом бувають випадки, коли спортсмени ведуть брудну гру, наносять удар після команди стоп… Спортсмен робить це навмисне, бо може тебе травмувати чи розізлити для того, щоб ти перестав контролювати ситуацію і керувався емоціями, адже з таким легше працювати. Якщо ти піддасишся, ти програєш. Це навчило мене тримати себе в руках. Якщо це брудна гра, я так не працюю, але людина таким чином пробує довести свою першість. Як правило, це не приводить до чогось хорошого.
-Про що найбільше мрієш?
-Мрію виграти пояс Чемпіона світу. Це вже зовсім інший професійний рівень.
Не знаю, чи готова до цього морально, але хочу виховувати чемпіонів. Ну і звичайно, самовдосконалюватися, здобути ще освіту, вивчити ще мову.
-Насамкінець, про особисте: який він, обранець чемпіонки?
-Не люблю говорити про особисте, але головне, щоб він був хорошою людиною і, звичайно, гарна фізична форма, бо вона повинна бути у всіх!
Спілкувалася Ілона Карпюк,
фото – Олена Третяк
